Енциклопедія російської душі

Нормальний стан росіянина — п’яний. Пияцтво йому пасує. Незграбність стає шиком. Недорікуватість — поемою. Пісні — гімнами. Обірваність — життєвим стилем. Досить росіянинові стати п’яним, як він набуває рис неземної елегантності. Якщо придивитися до фотографій п’яних жінок, які вивішуються на вітрині перед витверезником, дивуєшся силі почуттів, що відобразились у тілах і на обличчях. Закличний розпад плоті вартий роботи могильних хробаків. Це сильніше за Мікеланджело. Це очищене бачення Судного дня. Є ангели, під виглядом алкоголіків їх сюди засилає Бог перевірити, хто є хто. Перевірка горілкою — російський Страшний Суд. Втрата людського вигляду безцінна. Це цілковита оголеність, як після смерті, перед Богом: «Ось я такий і більше ніякий». Не пройшов випробування — живи вічною смертю.

Що було раніше: Росія чи горілка? Питання теологічно некоректне. Тому в Росії немає й не мусить бути культури пияцтва, що є метафізикою, яка нехтує латинське ставлення до вина, баварські пивні викрутаси, але цінує строгий набір ритуальних предметів: склянка, півлітра, огірок.

Росіянин випростується, розправляє плечі, якщо він православний, то хреститься і, ставши благовидним, як ніколи, випиває. Картини світу змінюються з кожною чаркою. Пиятика — не лінійний шлях, а зміна вимірів. Росіянин проходить і пізнає стани: від необґрунтованого пожвавлення, гучних веселощів, хтивості, щастя, війни, туги, журби до перебування в російській нірвані, що через свою незрівнянність не має словесного вираження.

Росіянин болісно повертається в ненормальну категорію тверезості, і це повернення називається похміллям. Він весь тремтить, душа неспокійна. Це те саме, що піти з дому. У ніч. У мороз. У колюче, беззоряне життя. А коли росіянин повертається додому, він затоплює піч і сидить біля вогню. Йому нічого іншого не треба. Він — домовитий мужик. Він живе вдома кілька днів, тиждень, місяць, і люди з повагою кажуть, що в нього почався запій.