Відчай

— Правильно, — Валленберг відповів не зразу. — Святий Марк узагалі починає не з Ісуса, а з Івана Хрестителя… Цікаво… Я це чомусь пропустив, бо розчинився в рядках, ішов за Словом, не дозволяючи собі обговорювати його…

Ісаєв подумав: «Хоч якесь виправдання й для мене: я йшов за змінами в нашій історії, розчиняючи себе в них… Отже, наша Ідея перетворилася в релігію? Невже так? Якщо взяти до уваги освіту Сталіна, можна допустити і такий поворот сюжету…»

— А згадайте Євангеліє від Івана? — запропонував Ісаєв. Валленберг одійшов нарешті від стіни, сів на койку і, заплющивши очі, продекламував:

— Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог був Слово… І життя було в Нім… Був один чоловік, що від Бога був посланий, — йому ймення Іван… А це ось свідоцтво Іванове: як юдеї послали були з Єрусалима священиків та Левитів, щоб спитали його: «Хто ти такий?» І він визнав, і не зрікся, а визнав: Я — не Христос… Я голос того, хто кличе: «В пустині рівняйте дорогу Господню»… І запитали його: «Для чого ж ти христиш, коли ти не Христос, ні Ілля, ні пророк?» Відповів їм Іван, примовляючи: «Я водою хрищу, а між вами стоїть, що Його ви не знаєте…» Наступного дня Іван бачить Ісуса, що до нього йде, та й каже: «Оце Агнець Божий, що на себе гріх світу бере…»

Ісаєв, що слідкував у тексті за тією концепцією, котру Валленберг вибирав з Івана, відклав Біблію і, зневажаючи себе, хруснув пальцями — нічого не міг вдіяти з собою, цей звук в одиночці став конче потрібний йому, немов свідчив про те, що він живий і що дзвін курантів не ввижається йому, а є наяву…

— Ви справді пливете за рядками, — сказав він, — ви чудово декламуєте, ні в одній церкві я не чув такого наповнення фраз Священного писання людським Духом, Вірою, стоїчним переконанням… Але ви все-таки дозволяєте захоплювати себе потоку — нехай навіть геніальному. Погляньте-но, Іван жодного слова не говорить про предків Ісуса, по-перше, і, по-друге, називає його тим, хто прийме на себе «гріх світу»… Про народ чи народи немає жодного слова, йдеться про світ… Це — початок притирання світських властей з Вірою, що стала необхідною людству, бо владики не знали, де знайти вихід з безупинних кризових ситуацій. Згодом, у Посланні Павла до колосян, він уже вимагає: «Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом»… Чи не звідси треба відлічувати ідею монополії на єдину правду? Чи не в цьому пасажі приховано майбутню заборону на диспут, на змагання різних поглядів, на думку зрештою?! Хіба Павло вільний від політики, коли він звертається до пастви зі словами: «Раби, — слухайтеся в усьому тілесних панів; і не працюйте тільки про людське око, немов підлещуючись, але в простоті серця, боячися Бога!..»