Відчай

Невже це було, спитав він себе. Невже ти справді був таким, яким був? Невже ти тоді жив без сумнівів і тяжких роздумів про долю своєї країни, про трагедію, яка на неї звалилася?

Так, відповів він собі, я жив тоді саме так, я був весь у боротьбі, а коли ти переконаний у тому, що мусиш зробити все, аби знищити нацизм, ти не мав права на сумніви, війна виключає будь-яку форму сумнівів, обов'язок стає самодовліючою формулою духу… Та невже? Адже так відповідав Гудеріан у Нюрнберзі… Але ж Гітлер нікого, крім групи Рема й Штрассера, не розстріляв, він не вбивав своїх; кілька тисяч — не береться до уваги; дав убити Гейдріха, коли упевнився в тому, що він не свій — у жилах тече єврейська кров діда… А в Іспанії? Я й тоді не мав ніяких сумнівів. Я гнав ці сумніви, бо бачив франкізм як «радник РСХА» зсередини, в усьому його жаху… Але ж ти знав, що наші воювали проти троцькістських бригад ПОУМ, які стояли на смерть проти фашистів і билися дуже добре, до останнього патрона? Ти що, не читав донесень Франко про те, як запекло билися троцькісти? Не бачив, як вони гордо трималися на допитах і йшли на розстріл з вигуками: «Хай живе комунізм! Хай живе Четвертий Інтернаціонал! Смерть фашизму! Но пасаран!»

Ой, не треба, не треба про це, заблагав він і несподівано для себе вперше в житті почув у собі мольбу: «Господи, прости мені, прости!» І, вимолюючи прощення собі, він бачив обличчя Сашеньки й Санька, Гриші Сироєжкіна, Станіслава Уншліхта, Михайла Кедрова, Гриші Біленького, Артура Артузова, Яна Берзіня… А Лев Борисович? А Бухарін? Кольцов? Радек? Крестинський?

— Ви себе погано почуваєте? — спитав Валленберг.

— Ні, зовсім ні…

— Дуже зблідли…

— Буває, — відповів Ісаєв. — Минеться… Як це у Приповістях? Не кажи: «Надолужу я зло!» — май надію на Господа, і він допоможе тобі…»

Валленберг кілька разів зиркнув на Ісаєва:

— Вам легше, по вухах бачу… Вони у вас на якусь мить стали жовті, а зараз — нормальні, відпустило?

— Угу.

— Тому я відповім вам іншою притчею: «Рятуй узятих на смерть, також тих, хто на страчення хилиться, — хіба не підтримаєш їх?»

Ісаєв знову відчув, як похололи пальці й закалатало серце:

— Не пригадуєте, на якій це сторінці?

— Або на двадцять третій, або у двадцять п'ятій главі, сторінку не пригадую, в мене «поглавна метода»…

Ісаєв відставив книжку від очей ще далі, аби не так зливалися, рябіючи, рядки, знайшов номер одинадцять. Слідом було надруковано: «Якщо скажеш: «Цього ми не знали!» — чи ж Той, хто серця випробовує, знати не буде? Він Сторож твоєї душі, і він знає про це і поверне людині за чином її…»

Вслухаючись у чудову музику слів, Ісаєв спитав себе: «А чому ж американська революція боролася проти англо-французьких колонізаторів разом з церквою? Священики там були подвижниками ідеї «свободи й рівності», а французи, громлячи Бастілію, ганялися за абатами з вірьовками, наспівуючи пісні Беранже про те, що останнього короля треба повісити разом з останнім попом… Чому в п'ятому році наші люди йшли за Галоном? А в сімнадцятому повстали проти церкви так само люто, як і проти самодержавства? Невже тільки тому, що Бурцев викрив Гапона, якого завербувала охранка? А може, тому, що наша церква, її пастирі завжди йшли з владою пліч-о-пліч? І закликали бути покірними навіть тоді, коли здоровий глузд підказував: кличте паству до протистояння государевій неправді, яка тягне країну в прірву. Адже якби церква об'єдналася з Гучковим, Путіловим, Мілюковим, Родзянком, лютневого вибуху могло б і не бути… А вони підтримували малограмотних фанатиків «великоросійської ідеї»… Якби не жінки, що вистояли три дні в заметільних чергах за хлібом, пішли в центр міста, а мудрі й незалежні священики повели за собою паству, хто знає, як повернулася б історія?!