Відчай

Берія нахмурився, не відразу його зрозумівши, потім посміхнувся:

— Троцького, чи що? Лейба… Скільки мільйонів коштує нам цей Лейба… Ну написав Лейба книжку про Хазяїна — гидку, наклепницьку, надрукували її, а який результат? Пшик! Нуль! Розумні люди навіть повернули її на нашу користь: «Смертельний ворог диктатора пише про цього з повагою»…

— Він може знати й напевно знає про наші ділові підходи до Гітлера з тридцять п'ятого, — сказав Деканозов.

— Ви маєте на увазі Дадіані?

— Так…

— Ще щось?

— Секретні протоколи, підписані Молотовим і Ріббентропом, знищення нашої агентурної сітки в Німеччині, наказ про припинення роботи по націонал-соціалізму… — Деканозов зітхнув. — Він знає багато, Лаврентію Павловичу… Він пересікався з Орловим, який зник з Іспанії і якого ми не можемо знайти… Орлов знав таке, від чого волосся дибом стане, якщо він відкриє це…

— То примусьте цього Ісаєва розповісти, що він написав! — Берія не міг приховати роздратування. — Чи розучилися працювати?!

— Він не розвалиться, — впевнено сказав Комуров. — Варіант Постишева.

— А фармакологія навіщо?! — Берія почав їсти смажене порося. — Візьміть показання, викупіть його рукопис, невже важко скласти план і здійснити його? Грошей не пошкодуємо, гроші вирішують усе.

— Лаврентію Павловичу, тут особливий випадок, — знову, заперечив Деканозов. — За словами Ісаєва, рукопис у сейфі, в Лос-Анджелесі… Його друзі й адвокати мають право віддати папку тільки йому і лише в Америці…

— А якщо він блефує? — спитав Берія. — Ви таке допускаєте?

— А якщо його книжку все-таки надрукують?

Берія посміхнувся:

— Боїтесь, розкажуть про ваших берлінських дівок? За це Хазяїн справді спустить сім шкур…

— Але ж подання на мене, як на посла в рейху, писав не Молотов, а ви…

Берія неквапливо доїв порося, відставив тарілку і, добре витерши руки туго накрохмаленою серветкою, неголосно сказав:

— Товаришу заступник міністра закордонних справ, але ж у порядних людей це називається шантажем. — І, перейшовши на крик, вигукнув: — А ну, геть з-за столу, мамапгалі! Геть звідси!

Деканозов повільно підвівся, вийшов з-за столу і, згорблений, принижений, покинув кімнату.

— Що ти пропонуєш? — Берія звернувся до Комурова.

— У нас його дружина й син. Не те щоб дружина — мати його сина, так точніше… Але вона старуха, з нею перестарались… І з сином також, хлопець збожеволів… А цей Владимиров відмовляється працювати з Валленбергом, якщо ми не дамо йому побачення з сином…

— Він росіянин?

— Так.

— А якщо відпустити його бабу й придурка?

— По-перше, він не повірить… По-друге, він каже, що має періодично запрошувати американців, аби вони не опублікували його матеріалів…

— Ну й що, нехай! — розлютився Берія. — Плювати ми хотіли!

Комуров похитав головою:

— Перші тижні він сидів у нас на дачі й диктував про свою роботу, Лаврентію Павловичу… У нього такі виходи, яких немає й не було ні в кого з наших… Те, як він описав убивство Рема і Штрассера, — всього кілька абзаців — цілком проектується на справу Кірова… І це він писав не в камері, а на дачі, чекаючи, коли ми «підготуємо» сім'ю до зустрічі… Я прихопив з собою розшифровку. — Комуров вийшов у хол, узяв з папки рукопис, віддав Берії. — Він був знайомий з Каменевим, Бухаріним, Крестинським; Дзержинський справді підписував на нього накази, і що — найнеприємніше — ми знайшли подання Дзержинського на Червоний Прапор цьому Владимирову-Ісаєву… І Указ ВЦВКу… Ми знайшли це тільки вчора…