Відчай
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: "Криниця"
- ISBN: 966–7575–37–3
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Відчай». Краткое содержание книги:
Після шаленого успіху фільму «Сімнадцять спалахів весни», виконуючи свою обіцянку перед мільйонною аудиторією, Юліан Семенов розповів про трагічні обставини життя М. М. Ісаєва (Штірліца) після повернення на Батьківщину.
Гостросюжетний детективний роман «Відчай» (1989) хронологічно завершує серію книг про Штірліца, який з волі Центру повернувся в Росію, в Москву. Він багато років був своїм серед чужих — і от став чужим серед своїх.
Лише в кінці тижня (заарештовані заперечували свою провину, незважаючи на те що Абакумову передали з Москви папку з викриваючими їх показаннями, які дали на слідстві Валентин Ольберг і колишній зінов'євський помічник Ріхард Пікель, нині член Спілки письменників) він зайшов у буфет, купив коньяку й коробку шоколадних цукерок, піднявся у свій закуток, випив нахильці пляшку «Варціхе», насиченого пахощами винограду, викликав з камери колишнього начальника управління НКВС — того, хто вчив його навикам роботи («у чекіста повинні бути чисті руки, холодна голова і гаряче серце»), і, замкнувши двері, почав мовчки й люто бити його з усією своєю богатирською силою; потім, закривавленого, майже непритомного, взявши під пахви, підтяг до стола й примусив підписати чистий бланк протоколу допиту.
Заповнивши його, витягнув з камери секретаря обкому, ознайомив із «щиросердними показаннями» начальника НКВС і запропонував: «Або десять років дасть Особлива нарада, коли напишете Те, що я вам продиктую, або розстріляємо зараз же — партії потрібні свідчення проти ворогів народу, вам, більшовикові, це відомо не гірше від мене… Даю чесне слово чекіста — якщо допоможете розгромити троцькізм, через рік станете парторгом будівництва на Далекому Сході».
Зламав усіх, справи надіслав до Москви, звідти прийшла вказівка: «розстріляти всіх, хто признався, заарештувати тих, кого вони згадали в показаннях, готувати нову справу, охватнішу…»
Організував і це: розстріляв ще чотири тисячі ветеранів партії, одержав орден Червоної Зірки.
Після цього Єжов хотів зразу забрати його в центральний апарат; Маленков, який відповідав перед Сталіним за створення нового партійно-державного механізму, Абакумова притримав, призначивши його виконуючим обов'язки керівника Воронезького НКВС; лише коли Берію зробили першим заступником Єжова, а того почали готувати, щоб перевести на роботу в Наркомвод Росії й розстріляти без шуму, Абакумова викликали до Москви.
От його Берія й двинув на посаду міністра, зберігши свою стару бакинську гвардію, що провинилася, коли вивозили трофеї з Німеччини (зібрав їх у ГУСІМЗ): Меркулова, братів Кобулових, Деканозова.
І коли його, Абакумова, несподівано для нього самого призначили главою державної безпеки, після перших тижнів щастя й солодкої, п'янкої ейфорії, поступово, через кілька місяців, він зрозумів, що оточений людьми Лаврентія Павловича і кожен його крок контролюється; практично — піднаглядний; про будь-яку ініціативу доповідали Берії негайно, як тільки він висував її…
І Абакумов став перед вибором: або почати роботу — таємно, акуратно, спроквола— проти свого високого покровителя, який висунув його на цю ключову посаду, або змиритися зі своїм становищем: слухняна лялька, якою управляє невидима рука могутнього сатрапа; можна постаратися ввійти в блок із секретарем ЦК Кузнецовим, котрий після Маленкова дедалі активніше входив у справи апарату, звертаючись до справ тридцятих років, наполегливо вимагаючи боротьби з рецидивами «єжовщини» — «законність насамперед».
Абакумов узяв з архіву свої воронезькі справи, побачив сліди крові на бланках допитів (начальник НКВС опустив голову на протокол, забруднив папір, сволота); спалив, але зрозумів, що таких справ — тисячі, особливо коли він відповідав за допити й депортацію на Колиму колишніх полонених та в'язнів гітлерівських таборів; усього не сховаєш, сказав він собі, наслідив, дурень!
Ні, блоку з Кузнецовим не вийде — просидів усю ленінградську блокаду, від додаткових пайків відмовлявся, ліз в окопи, чистьоха…
І все-таки не кваплячись, поступово він почав вибудовувати свою лінію: попросився на прийом до Вознесенського, вніс пропозицію активніше використовувати ув'язнених на будовах комунізму, а тим «зекам», що відзначилися, збільшити пайки. Той порадив перевести на вільне поселення якнайбільше в'язнів, коли, звичайно, ці люди були не фашистськими наймитами на окупованих територіях, обіцяв посприяти у збільшенні пайки, нічого з того, що він запропонував, не відкинув.
Після цього Абакумов подзвонив Кагановичу. Міністр шляхів сполучення був акуратніший у розмові, обіцяв подумати, але в принципі ідею схвалив: