Ключ від чужого замка

У комісійній крамничці вона купила собі страшенно дешево разок коралів — довго вибирала, вистояла мало не годину перед дзеркалом, вагаючись, але грошей все ж не пошкодувала — Роберові з його потягом до прекрасного, до народної старовини, певно, сподобається прикраса, яку носили століття тому українські козачки. Її великий і сильний Робер! Як там йому зараз ведеться самому, без його маленької люблячої Жаннетт. Вона вже відклацала три плівки слайдів і мріяла, як з Робером милуватиметься українськими краєвидами. Гамірний Хрещатик… Володимирська гірка… Київські фонтани… Дніпро… Розцяцькована Андріївська церква… Велична Софія… І люди, люди. Вона спостерігала за їхніми обличчями і не помічала слідів страху чи дратівливості,— викликаних постійним незадоволенням своїм існуванням. Не було на вулицях й озброєних загонів міліції, лише де-не-де на перехрестях стояли регулювальники, але дехто взагалі не звертав на них уваги. Як, на жаль, і на сигнали світлофора: одного разу Жаннетт мало не наскочила на якусь бабусю в самому центрі міста, коли завили гальма «пежо», бабуся зупинилася посеред вулиці, повернулася до Жаннетт, похитала головою, мовляв, ох же ж і небезпечно ти їздиш, доню, і почимчикувала далі на червоний сигнал.

… У Києві Жаннетт одразу купила план міста і вирішила години за три-чотири об'їхати все більш-менш цікаве. Була шоста година вечора, і вона почула передзвін, той самий малиновий передзвін, що скликав віруючих до церкви. Колись, ще під час навчання, їм показали фільм «Андрій Рубльов», і відтоді у Жаннетт жила шана до людей, що несамовитим трудом своїм відливали чудо-дзвони, які звучали і мідно, і срібно, і ось так, як зараз, малиново. Невдовзі вона дісталася до Володимирського собору, куполи якого блищали, купаючись у призахідному сопці. Жаннетт збиралася хвилин за десять швиденько оглянути собор і мчати далі по сімох київських горбах, але несподівано для себе відстояла всю службу, зачарована красою золотих розписів, мозаїки, вогнів, убрання тих, хто служив молебень, не в змозі полишити цю східну розкіш, якою постала перед нею православна церква. Пригадався Віктор Гюго з його «Собором Паризької богоматері» і думкою про те, що архітектура була прадавнім письмом людства, аж поки не з'явилося письмо Гутенбергове. І тоді як класичне громаддя католицьких соборів можна було порівняти із стриманістю північних саг, так святкові куполи православних церков нагадали їй ярмаркову площу, скоморохів, ведмедя, якого водять на мотузку і котрий збирає гроші з присутніх у капелюх хазяїна, сніг навкруги, червоні щоки од морозу… І вона подумала, що той, хто спорудив цей собор, був найвідвертішим безбожником, бо вклав у релігійну форму абсолютно далекий од теїзму зміст — людську радість, свободу, коли над усе стає не бог, а людський геній.