Сімнадцять спалахів весни
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #8
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Сімнадцять спалахів весни». Краткое содержание книги:
— Насильство проти єресі допускалося протягом, по-моєму, восьми-дев'яти століть. Хіба не так? Отже, вісімсот-дев'ятсот років насилували заради того, щоб викорінити насильство. Ми прийшли до влади в 1933 році. Чого ж ви хочете від нас? За одинадцять років ми ліквідували безробіття, за одинадцять років ми нагодували всіх німців, так, насилуючи інакомислячих! А ви заважаєте нам — словами! Та якщо ви такий переконаний противник нашого режиму, чи не було б для вас доцільнішим спиратися на матеріальне, а не на духовне? Зокрема, спробувати організувати якусь антидержавну групу серед своїх прихожан і працювати проти нас? Листівками, саботажем, диверсіями, збройними виступами проти деяких представників влади?
— Ні, я ніколи не став би на цей шлях з тієї простої причини… не тому, що я боюсь чогось… Просто цей шлях здається мені в принципі неприйнятним, бо, коли я почну проти вас застосовувати ваші методи, я мимоволі стану схожим на вас.
— Отже, якщо до вас прийде молода людина з вашої пастви і скаже: «Святий отче, я не згоден з режимом і хочу боротися проти нього…»
— Я не буду йому заважати.
— Він скаже: «Я хочу вбити гауляйтера». А в гауляйтера троє дітей, дівчатка: двох років, п'яти років і дев'яти років. І дружина, в якої паралізовані ноги. Як ви вчините?
— Я не знаю.
— І коли я спитаю вас про цю людину, ви не скажете мені нічого? Ви не врятуєте життя трьом маленьким дівчаткам і хворій жінці? Чи ви допоможете мені?
— Ні, я нічого вам не скажу, бо рятуючи життя одним, можна неминуче занапастити життя іншим. Коли точиться така нелюдська боротьба, будь-який активний крок може призвести тільки до нової крові. Єдиний шлях поведінки духовної особи в такому разі — відсторонитися від жорстокості, не підтримувати ката. На жаль, це шлях пасивний, але будь-який активний шлях у цьому випадку веде до збільшення крові.
— Я певен, якщо ми до вас застосуємо третю ступінь допиту — це буде нестерпно боляче, — ви все-таки нам назвете прізвище тієї людини.
— Ви хочете сказати, коли перетворите мене на тварину, знавіснілу від болю, я зроблю те, що вам потрібно? Може, я це й зроблю. Але це вже буду не я. Не розумію, навіщо ви ведете зі мною цю розмову? Застосуйте до мене те, що вам треба, використайте мене як тварину чи як машину…
— Скажіть, а коли б до вас звернулися люди — злі вороги, безумці — і попросили поїхати за кордон, до Великобританії, до Росії, до Швеції чи до Швейцарії, і стати посередником, передати якогось там листа, — це ви змогли б зробити?
— Бути посередникрм — природний для мене стан.
— Чому так?
— Тому що посередництво між людьми в їхніх стосунках до бога — мій обов'язок. А ставлення людини до бога потрібне лише для того, щоб людина відчувала себе людиною в повному розумінні цього слова. Тому я не відділяю ставлення людини до бога від ставлення однієї людини до другої людини. В принципі це ті ж самі відносини — відносини єдності. Тому будь-яке посередництво між людьми в принципі є для мене природним. Єдина умова, яку я для себе при цьому ставлю, щоб це посередництво вело до добра і здійснювалося добрими засобами.
— Навіть коли посередництво було б злом для нашої держави?
— Ви змушуєте мене давати загальні оцінки. Ви добре розумієте: якщо держава будується на насильстві, я, як духовна особа, не можу схвалювати цього в принципі. Звичайно, я хотів би, щоб люди жили інакше, ніж вони живуть. Коли б я тільки знав, як цього домогтися! В принципі я хотів би, щоб ті люди, які зараз становлять націонал-соціалістську державу, залишились живими і всі становили б якусь іншу єдність. Мені не хотілося б нікого вбивати.
— По-моєму, зрада страшна, а ще страшніша байдужість і пасивне спостереження того, як відбувається і зрада, і вбивство.
— В такому разі може бути тільки єдина участь у цьому: припинення вбивства.
— Це від вас не залежить.
— Не залежить. А що ви називаєте зрадою?
— Зрада — це пасивність.
— Ні, пасивність — це ще не зрада.
— Це страшніше за зраду…»
Айсман відчув, як будинок задвигтів. «Мабуть, бомблять зовсім поряд, — подумав він. — А може, кидають великі бомби… Дивна розмова…»
Він подзвонив черговому. Той увійшов — блідий, аж синій, весь спітнів. Айсман запитав:
— Це був офіційний запис чи контрольний?
Черговий тихо відповів:
— Я зараз, я маю уточнити.
— Бомблять близько?
— У нас вибило шибки…
— А в сховище вам можна йти?
— Ні, — відповів черговий. — Це заборонено.
Айсман хотів прослухувати далі, але черговий, повернувшись, сказав, що Штірліц запису не вів. Це здійснювалось за вказівкою контррозвідки — з метою контрольної перевірки співробітників центрального апарату.