Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Їхали вже з аеропорту в готель. Перші години вдома. Мовчимо, принишкли. За одну мить у всіх нерви не витримали, і разом видихнули водієві:
— Колія! Колія! Тримай колію!
Потім сміх. Потім — щастя: так ми ж у Союзі! Можемо по узбіччю їхати... По колії... По всій землі... П’янієш від цієї думки...
Через кілька днів з’ясували:
— Хлопці!!! Ми всі сутулі.
Не могли ходити прямо, розучилися. Я себе півроку на ніч до ліжка прив’язував, щоб розправитися.
Зустріч у Будинку офіцерів. Питання: «Розкажіть про романтику служби в Афганістані», «Чи вбивали ви особисто?» Особливо дівчаткам подобаються кровожерні запитання. Лоскочуть собі нерви. Питають: «А ви могли не поїхати до Афганістану?» Я? Я... У нас відмовився тільки один — командир батареї, майор Бондаренко:
— Батьківщину піду захищати. До Афганістану не поїду.
Одразу суд офіцерської часті — презирство за боягузтво! Як це було для чоловічого самолюбства? Петля на шию, пістолет — до скроні? Одразу ж його понизили на посаді, як ми говоримо, розсипали зірку: з майора став капітаном. І до будбату... Через це пройти? Вигнали з партії. І через це? Вигнали з армії, і через це? Ще страшніше, ніж на війну потрапити. Сорок п’ять років... З них тридцять п’ять в армії: суворівське училище, військова академія... Що йому робити в мирному житті? З нуля починати?
— Що ти можеш? — питають в офіцера.
— Можу командувати ротою. Можу командувати взводом і батареєю.
— Що ще можеш?
— Можу копати.
— Що ще?
— Можу не копати...
На митниці в мене розмагнітили касети з концертом Розенбаума.
— Хлопці, пісні класні!
— А в нас, — показують мені, — є список, які пісні можна везти, а які ні.
Приїхав до Смоленська: з вікон усіх студентських гуртожитків лунає Розенбаум...
А зараз — треба рекетирів налякати, приходить міліція:
— Нумо, хлопці, допоможіть.
Неформалів розігнати:
— Покличмо «афганців».
Тобто «афганцеві» звично, йому все дарма: міцні кулаки, слабка голова. Усі бояться. Усі не люблять.
Коли у вас болить рука, ви не відтинаєте собі руку. Ви її колишете, щоб вилікувати. Ви її лікуєте.
Чому ми збираємось? Рятуємося разом... Але додому повертаєшся сам...
Майор, пропагандист артполку
— Щоночі... Я бачу один і той самий сон, усе прокручується заново. Усі стріляють, і я стріляю. Усі біжать, і я біжу. Падаю, прокидаюся.
Я — на шпитальному ліжку... Я прокидаюся... Ривком хочу скинути себе з ліжка, щоб вийти в коридор покурити. І тут згадую: ніг немає... Тут повертаюся в дійсність...
Я не хочу чути про політичну помилку! Не хочу знати! Якщо це помилка, то поверніть мені мої ноги... (У розпачі жбурляє від себе милиці.)
— Перепрошую... Вибачте... (Посидів мовчки і охолов.)
Ви? Діставали хоч колись із кишені вбитого невідправлені листи: «Дорогенька...», «Любі...», «Кохана...» Ви бачили солдата, простріленого одночасно кремнієвою пищаллю і китайським автоматом?
Нас туди відправили, ми виконували наказ. В армії ти спочатку маєш виконати наказ, а потім можеш його оскаржити.
Тобі сказали: вперед! Отже, уперед. А ні — партквиток віддай. Звання віддай. Присягав?! Присягав! Пізно пити боржомі, коли нирки вже відпали. «Ми вас не відправляли туди». — «А хто відправляв?»
Там у мене був товариш. Я ішов у бій, він зі мною прощався. Я приходив, він обіймав мене — живий! Такого друга в мене тут не буде...
На вулицю я рідко виходжу. Іще соромлюсь...
Ви колись пристібали чи бачили зблизька наші протези? На них ходиш і боїшся шию зламати. Кажуть, в інших країнах «протезники» на гірських лижах катаються, грають у теніс, танцюють. Купіть їх на валюту замість французької косметики... Замість кубинського цукру... Марокканських апельсинів та італійських меблів...
Мені двадцять два роки, усе життя попереду. Треба дружину шукати. Була дівчина. Сказав їй: «Я тебе ненавиджу», — щоб вона мене покинула. Жаліла. Хочу, щоб кохала.