Цинкові хлопчики

Він був вірною армії людиною. «Накази, — повторював, — не обговорюються». У них у родині в матері дуже сильний характер, і він звик слухатися, коритися. В армії йому було легко.

Як проводжали? Чоловіки курили. Мати мовчала. Я плакала: кому потрібна ця війна? Донечка спала в люльці.

Зустріла на вулиці дурочку, убогу, вона часто з’являлася в нашому військовому містечку на базарі чи в магазині. Казали люди, що замолоду її зґвалтували, і відтоді вона навіть матір не впізнає. Зупинилася біля мене:

— Ось привезуть тобі чоловіка в ящику, — засміялася і втекла.

Я не знала, що станеться, але знала: щось станеться.

Чекала на нього, як у Симонова: «Жди мене, я повернусь»... За день могла написати по три, по чотири листи й надіслати. Мені здавалося, що, коли я думаю про нього, сумую за ним, я його бережу. А він писав, що тут, на війні, кожен виконує свою роботу. Виконує наказ. І кому яка доля. Не хвилюйся і чекай.

Коли я бувала в його батьків, про Афганістан ніхто не згадував. Ані слова. Ні мати, ні батько. Домовленості такої не було, але всі боялися цього слова.

...Вдягла дівчинку, щоб нести до дитячого садочка. Поцілувала. Відчиняю двері: стоять військові, і в одного в руках валіза мого чоловіка, невеличка, коричнева, я ТІ складала. Зі мною щось сталося... Якщо я їх пущу, вони принесуть додому щось страшне... Не впущу — усе лишиться на своїх місцях. Вони двері до себе — хочуть увійти, а я до себе — не пускаю.

— Поранений? — У мене ще ця надія була, що поранений.

Військком увійшов перший:

— Людмило Йосипівно, з глибокою скорботою маємо повідомити, що ваш чоловік...

Сліз не було. Я кричала. Побачила його товариша. Кинулась до нього:

— Толіку, якщо ти скажеш, я повірю. Чого ти мовчиш?

Він підводить до мене прапорщика, який супроводжував домовину:

— Скажи їй...

А того трясе, він теж мовчить.

Підходять до мене якісь жіночки, цілують.

— Заспокойся. Давай телефони рідних.

Я сіла і тут же випалила всі адреси й телефони, десятки адрес і телефонів, які я не пам’ятала. Перевірили потім за записником — усе точно.

Квартира в нас маленька, однокімнатна. Домовину поставили в клубі частини. Я обіймала домовину і кричала:

— За що? Що ти кому поганого зробив?

Коли приходила до тями, я дивилася на оцей ящик: «Привезуть тобі чоловіка в ящику...» І знову кричала:

— Я не вірю, що тут мій чоловік. Доведіть мені, що тут він. Тут навіть віконечка немає. Що ви привезли? Кого ви мені привезли?

Покликали його товариша.