Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Дуже допомагали собаки, вони — мов люди. Обдаровані і безталанні, з інтуїцією і без. Вартовий засне, а пес ніколи. Я любив Арса. До наших солдатів лащився, а на афганських гавкав. У них форма була зеленіша, ніж наша, жовтувата. Але як він розрізняв? Міни чув за кілька кроків... Упреться в землю, хвіст трубою: не підходь! Мінні пастки різні... Найнебезпечніші — саморобні міни, вони не повторювалися, у них не можна було спіймати закономірність. Технічний закон! Стоїть іржавий чайник, у ньому вибухівка... У магнітофоні, у годиннику... У консервній бляшанці... Тих, хто йшов без саперів, називали смертниками. На дорозі міни, на стежці в горах міни, у будинку міни... Сапери йдуть першими, як розвідники...
Товклися в окопчику... Уже підрив у ньому був, уже пограбували, уже два дні товклися всі... А я зістрибнув зверху — вибух! Свідомість не втрачав... На небо подивився... Небо світиться... У саперів у разі підриву завжди перша реакція: подивитися на небо. Чи цілі очі? На прикладі автомату носив джгут, цим джгутом мене перев’язали. Вище від колін... А я вже знав: де джгут накладають, там потім і відрізають три-п’ять сантиметрів вище від відриву.
— Куди ти джгут кладеш? — кричу солдатові.
— У вас до коліна, товаришу старший лейтенанте.
П’ятнадцять кілометрів мене ще везли до медсанбату.
Півтори години минуло. Там промили, зробили новокаїнову блокаду. Першого дня ногу різали, пилка задзижчала, як циркулярка, — знепритомнів. Наступного дня очі оперували. Під час підриву полум’я вдарило в обличчя. Очі, можна сказати, зіштопали, двадцять два шви було. Знімали по два-три на день, щоб очне яблуко не розсипалося. Підійдуть, ліхтариком посвітять ліворуч, праворуч: чи є світловідчуття, на місці сітківка?
Колір у ліхтарика червоний... Має бути найсильніший колір...
Я міг би написати оповідання, як офіцер перетворюється в надомника. Збираю електропатрони, електророзетки... Сто штук на день. Шнурки заклепую. Які? Червоні, чорні, білі — не знаю... Не бачу... Майже сліпий. Не тотально, але більше здогадуюсь, метикую, ніж бачу. Сітки в’яжу. Коробочки клею. Раніше думав, що тільки божевільні цим займаються... Тринадцять сіток на день... Уже норму виконую...
У саперів було мало шансів повернутися цілими або взагалі повернутися, особливо з рот розмінування, спецрозмінування. Або поранений, або убитий. Ідемо на операцію — не прощаємося за руку. У день підриву новий командир роти потиснув мені руку. Він від душі, його іще ніхто не попередив. І я злетів... Хочеш вір, хочеш не вір... Існувало повір’я: сам напросився до Афганістану — добром це не скінчиться, послали — служба, може, і пронесе. Повернешся.
Що мені тепер сниться? Довжелезне мінне поле... Складаю формуляр: кількість мін, креслення рядів і орієнтири, за якими їх можна знайти. І цей формуляр у мене загубився, у нас часто вони губилися... Або береш формуляр, там орієнтир — дерево, а воно згоріло... Або купа каміння, а його вже підірвали... Ніхто не ходив не перевіряв. Боялися. Самі могли підірватися на своїх мінах. Я бачу уві сні, що біля мого мінного поля бігають діти... Вони не знають, що там міни... Мені треба крикнути: «Там міни! Не йдіть!..» Мені треба їх випередити. Я біжу. У мене знову дві ноги... І я бачу...
Але це тільки вночі, тільки уві сні...
Старший лейтенант, сапер
— У мене не виходить як у всіх... Таке життя в мене не виходить...
Це, мабуть, безглуздо... Із цією війною... Але я людина романтична, я думаю, що насправді я ще не жила і не живу, я завжди мрію про життя. Вигадую його, уявляю. Першого ж дня, як я туди прибула, мене викликав начальник шпиталю: «Що вас змусило сюди приїхати?» Він не розумів... Чоловік...
Я мала розказати йому все своє життя. Чужому, незнайомому чоловікові... військовому... Як на майдані... Ось у цьому найболісніше, найпринизливіше для мене там. Нічого таємного, інтимного, усе витягується назовні. Ви дивилися фільм «Позамежжя»? Про життя зеків у колонії. Ми жили за тими самими законами. Той самий колючий дріт, той самий клаптик землі.
Моє оточення — дівчата-офіціантки, кухарі. Розмови: про карбованці, про чеки, про м’ясо з кістками і без кісток, про сирокопчену ковбасу, болгарське печиво. У моїй же уяві це була самопожертва, жіночий обов’язок — захищати наших хлопчиків, рятувати! Я піднесено все уявляла. Люди сходять кров’ю, я даю свою кров. Уже на пересилці в Ташкенті зрозуміла: їду не туди. Сідаю в літак — плачу, не можу спинитися. Там те саме, що і тут, від чого втікала, від чого хотіла відвернутися. На пересилці горілка лилася рікою. «І сниться нам трава на космодромі... Зеленая-зеленая трава...» Як у космос відлітала... Тут, у Союзі, у кожного свій дім, своя фортеця. А там... Нас у кімнаті четверо. Та дівчинка, що кухарем працювала, приносила з їдальні м’ясо і запихала його під ліжко...