Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Другий лист починався: «Привіт із Кабула...» Прочитала і так почала кричати, що прибігли сусіди. «Де закон? Де захист? — билася головою об стіл. — Він у мене єдиний, навіть за царських часів єдиних годувальників в армію не брали. А тут на війну послали». Уперше після народження Сашка пошкодувала, що не вийшла заміж, що нікому мене захистити. Сашко, траплялося, дражниться:
— Мамо, чому не виходиш заміж?
— Тому що ти мене ревнуєш.
Засміється і промовчить. Ми збиралися жити разом довго-довго.
Ще кілька листів — і мовчання, таке довге мовчання, що я звернулася до командира частини. І Сашко відразу ж написав: «Мамо, не пиши більше командиру частини, знаєш, як мені дісталося? А я не міг тобі написати, руку оса вкусила. Просити когось не хотів, ти злякалася б чужого почерку». Жалів мене, вигадував казки, ніби я не дивилася щодня телевізор і не могла відразу здогадатися, що він був поранений. Тепер, якщо один день не було листа, у мене відмовляли ноги. Він виправдовувався: «Ну, як можуть надходити щодня листи, якщо нам навіть водичку раз на десять днів привозять?» Один лист був радісний: «Ура-ура! Супроводжували колону в Союз. Дійшли до кордону, далі не пустили, але ми хоч здалеку подивилися на Батьківщину. Ніде кращої землі немає». В останньому листі: «Якщо я проживу літо, я повернуся».
Двадцять дев’ятого серпня я вирішила, що літо добігло краю, купила йому костюм, туфлі. Висить у шафі...
Тридцятого серпня... Перед тим як іти на роботу, зняла із себе сережки і перстень. Чомусь не могла носити.
Тридцятого серпня він загинув.
За те, що лишилась жива, я маю дякувати своєму братові. Він тиждень лежав ночами біля мого дивану, як пес. Стеріг мене. А в мене на думці було єдине: добігти до балкона і вистрибнути із сьомого поверху... Пам’ятаю, внесли домовину в кімнату, я лягла на неї та міряю, міряю... Один метр, другий метр... Син у мене майже двометровий був... Руками міряла, чи за зростом домовина... Як навіжена говорила з домовиною: «Хто там? Чи ти там, синочку?» Привезли в закритій домовині: ось, мати, твій син... Віддаємо тобі... Я не могла поцілувати його востаннє. Погладити. Я навіть не бачила, у що він одягнений...
Сказала, що місце на кладовищі сама йому виберу. Зробили мені два уколи, і ми пішли з братом. На головній алеї уже були «афганські» могили.
— І мого синочка сюди. Тут, зі своїми побратимами, йому буде веселіше.
Хто з нами був, не пам’ятаю, якийсь начальник, хитає головою:
— Не дозволено їх ховати поряд. Розкидаємо по всьому кладовищу.
Ой, недобра я стала! Ой, недобра я тепер стала... «Не обізлись, Соню. Ти тільки, Соню, не обізлись», — молив брат. А як мені доброю стати? По телевізору показують їхній Кабул... А я б узяла кулемет і всіх би перестріляла, сяду біля телевізора і «стріляю»... Це вони мого Сашка вбили. А одного разу показали літню жінку, напевно, афганську матір. Вона просто на мене дивилася... Я подумала: «А там же її син, може, його теж убили?» Ось після неї я припинила «стріляти».
Я не божевільна, але я на нього чекаю... Розповідають випадок: привезли матері домовину, вона її поховала. А через рік син повертається... І я чекаю. Я не божевільна.
Мати
— Від самого початку... Я почну з того моменту, коли все для мене завалилося. Усе розсипалося...
Ходили на Джелалабад... Стоїть біля дороги дівчинка, років семи... У неї перебита рука висить, мов у розірваної ганчір’яної ляльки, на якійсь ниточці. Очі-маслини невідривно дивляться на мене... У шоці від болю... Я зриваюся з машини, щоб узяти на руки і віднести до наших медсестер... Вона в дикому жаху, як звірятко, відскакує від мене і кричить, вона втікає і кричить. Рученька бовтається, ось-ось зовсім відпаде... Я теж біжу і кричу... Доганяю, притискаю до себе, гладжу. Вона кусається, дряпається, уся труситься. Ніби її якийсь дикий звір схопив, а не людина. І мене, як громом, вражає думка: вона не вірить, що я хочу її врятувати, вона думає — я хочу її вбити... Росіяни нічого іншого не можуть, вони тільки вбивають...
Повз нас проносять ноші: на них сидить стара афганка і посміхається.
Хтось питає:
— Куди її поранили?
— У серце, — каже медсестра.
А їхав туди, очі, як і у всіх, горіли — я там комусь потрібен. Я міг життя заради цього віддати! Як вона від мене втікала... Як тремтіла! Не забуду...
Там сни про війну не бачив. А тут уночі воюю. Доганяю оте маленьке дівча... Очі-маслини...
— Треба мені до психіатра? — спитав у своїх хлопців.
— Чого?
— Воюю.
— Ми всі воюємо.
Не думайте, що то були супермени... Із сигаретою в зубах сиділи на вбитих і банку тушонки відкривали... Кавуни їли... Маячня! Звичайні хлопці. На нашому місці міг бути хто завгодно — і той, хто сьогодні судить: «Ви там убивали...» Мені врізати в цю пику хочеться! Не був там... Не суди! Ви ніколи не зможете стати з нами поряд. І ніхто не має права нас засуджувати. Хоча б зрозумійте... Спробуйте... Лишили нас із цією війною сам на сам. Самі, мовляв, розгрібайтесь. Ми ходимо винуваті, маємо виправдуватися... Або мовчати... Перед ким виправдовуватися? Нас послали, ми повірили. І з цим там гинули. Не треба ставити поряд тих, хто туди посилав, і тих, хто там був. У мене загинув друг... Майор Сашко Кравець... Скажіть його мамі, що він винен... Скажіть його дружині... Його дітям... «У вас усе нормально», — сказав мені лікар. Які ж ми нормальні?! Ми стільки в собі принесли.