Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Вступив до будівельного училища в Петрозаводську. Я приїхала його навідати, він поцілував мене і кудись побіг. Образилась навіть. Заходить до кімнати, посміхається:
— Зараз дівчата прийдуть.
— Які дівчата?
А це він збігав до дівчат похвалитися, що до нього мама приїхала, щоб вони прийшли й подивилися, яка в нього мама.
Хто мені подарунки дарував? Ніхто. Приїжджає на Восьме березня. Зустрічаю на вокзалі:
— Давай, синку, допоможу.
— Сумка, мамо, важка. Ти візьми мою трубку креслярську. Але неси обережно, там креслення.
Я так і несу, а він перевіряє, як я несу. Що там за креслення?! Удома він роздягається, я швидесенько на кухню: як мої пиріжки? Підводжу голову: стоїть і тримає в руці три червоних тюльпани. Де він їх узяв на півночі? У Карелії? У ганчірочку загорнув і в трубку креслярську, щоб не замерзли. А мені ніхто ніколи квітів не дарував.
Улітку поїхав до будзагону. Повернувся саме перед моїм днем народження:
— Мамо, вибач, що не привітав. Але я тобі привіз... — І показує повідомлення на грошовий переказ.
Читаю:
— Дванадцять карбованців п’ятдесят копійок.
— Ти, мамо, забула великі цифри. Тисяча двісті п’ятдесят карбованців...
— Таких шалених грошей зроду в руках не тримала і не знаю, як їх писати.
Він такий задоволений:
— Тепер ти відпочинеш, а я буду працювати. Буду багато заробляти. Ти пам’ятаєш, коли я був маленький, я обіцяв, що виросту і буду носити тебе на руках?
Правда, таке було. І виріс він метр дев’яносто шість на зріст. Піднімав і носив мене, мов дівчинку. Напевне, тому ми так любили одне одного, що в нас нікого більше не було. Як би я його дружині віддала, не знаю. Не пережила б.
Надіслали повістку йти в армію. Він хотів, щоб його взяли в десантники:
— Мамо, набирають у десантні війська. Але мене, сказали, не візьмуть, тому що я своєю силищею всі стропи пообриваю. А в десантників такі гарні берети...
І все-таки він потрапив до Вітебської десантної дивізії. Приїхала до нього на присягу. Навіть не впізнала: виструнчився, перестав соромитися свого зросту.
— Мамо, чому ти в мене така маленька?
— Тому що я сумую і не росту, — ще пробувала жартувати.
— Мамо, нас відправляють до Афганістану, а мене знову не беруть, тому що я один у тебе. Чому ти не народила ще й дівчинку?
Коли вони приймали присягу, було багато батьків. Чую:
— Мама Журавльова тут? Мамо, ідіть вітати сина.
Я підійшла і хочу його привітати, а він же метр дев’яносто шість, ніяк не дотягнуся до нього.
Командир наказує:
— Рядовий Журавльов, нахиліться, нехай мама вас поцілує.
Він нахилився і поцілував, і хтось нас тієї миті сфотографував. Єдиний армійський знімок, який у мене є.
Після присяги його відпустили на кілька годин, і ми пішли в парк. Сіли на траву. Зняв він чоботи — ноги стерті до крові. У них був марш-кидок на п’ятдесят кілометрів, а чобіт сорок шостого розміру не було, йому дали сорок четвертий. Не скаржився, а, навпаки:
— Ми бігли з рюкзаками, навантаженими піском. Як ти гадаєш, яким я прибіг?
— Напевно, останнім через ці чоботи.
— Ні, мамо, я був першим. Я зняв чоботи і біг, і пісок не висипав, як інші.
Мені хотілося зробити для нього щось особливе:
— Може, синку, до ресторану підемо? Ми ніколи з тобою не були в ресторані.
— Мамо, купи краще мені кілограм льодяників. Оце буде подарунок!
Перед відбоєм ми розсталися. Він помахав мені услід кульком із льодяниками.
Нас, батьків, розташували на території частини в спортзалі на матах. Але ми тільки під ранок лягли, всю ніч ходили навколо казарми, де спали наші хлопці. Заграв горн, я підхопилася: поведуть на фіззарядку, раптом ще раз побачу його, хоч здалеку. Біжать, усі в смугастих маєчках — пропустила, не вгледіла. Вони ходили строєм до туалету, строєм на фіззарядку, строєм до їдальні. По одному їм не дозволяли, тому що, коли хлопці дізналися, що їх відправляють до Афганістану, один у туалеті повісився, ще двоє собі вени перерізали. Їх стерегли.
Сідали в автобус, я єдина з батьків плакала. Ніби мені щось підказувало, що бачила його востаннє. Незабаром він написав: «Мамо, я бачив ваш автобус, я так біг, щоб побачити тебе ще раз». Коли ми сиділи з ним у парку, по радіо співали: «Як рідна мене мати проводжала». Почую тепер цю пісню... (Ледь стримує сльози.)