Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Там зовсім інакше відчувалася Батьківщина. Звали — Союз. Дембелів проводжали:
— Ви вже там поклоніться Союзу.
Здавалося, за нашою спиною щось велике і сильне, і воно нас завжди захистить. Але пам’ятаю: вийшли з бою, із втратами — убиті, тяжкопоранені... Увечері увімкнули телевізор — розвіятись: що там у Союзі? У Сибіру побудовано новий завод-гігант, англійська королева дала обід на честь високого гостя... У Воронежі підлітки зґвалтували двох дівчаток-школярок, від нудьги. В Африці принца вбили... Наші почуття: ми нікому не потрібні, країна живе своїм...
Першим не витримав Сашко Кучинський:
— Вимкни! Або я розстріляю зараз телевізор.
Після бою по рації доповідаєш:
— Запишіть: «трьохсотих» — шість, «нуль — двадцять перших» — чотири.
«Трьохсоті» — поранені, «нуль — двадцять перші» — убиті. Дивишся на вбитого і думаєш про його матір: я ось знаю, що її син загинув, а вона ще ні. Чи передалось їй? Іще гірше — впав у річку чи в прірву, тіло не знайшли. Матері повідомляють: зник безвісти. Чия це була війна? Війна матерів, вони воювали. І до смерті будуть воювати. Виходжувати, вимолювати нас. Наші душі. А весь народ не страждав. Народ не знає. Йому казали, що ми воюємо з «бандами». Стотисячна регулярна армія дев’ять років не може перемогти розрізнені купки «бандитів»? Армія з новітньою технікою... Не дай Боже потрапити під обстріл нашої артилерії, коли ціль обробляють реактивні установки «Град» чи «Ураган»... Телеграфні стовпи летять. Готовий залізти в землю, як дощовий черв’як... А в «бандитів» — кулемети-«максими», які ми тільки в кіно і бачили. «Стингери», японські безвідкатки... Це вже потім у них з’явилися... Приведуть полонених, худі, змучені люди з натрудженими сільськими руками... Які ж це бандити! Це народ!
Ми там зрозуміли: їм це не потрібно... Якщо їм не треба, то навіщо це нам? Проїжджаєш повз покинуті кишлаки... Ще димок від вогнища в’ється, їжею пахне. Іде верблюд і кишки за собою тягне, ніби горби свої розмотує. Треба добивати... А свідомість усе-таки запрограмована на мирне життя — добити не можеш. Рука не відразу підіймається. Інший візьме і вистрілить у верблюда. А просто так! Від хотіння, від дурі. У Союзі б за це посадили, а тут — герой! Бандитам мститься. Чому вісімнадцятирічні-дев’ятнадцятирічні вбивають легше, ніж, наприклад, тридцятирічні? Їм не шкода. Після війни я раптом виявив, які страшні дитячі казки. Весь час у них хтось когось убиває, Баба Яга, взагалі, у пічці людей смажить, а дітям не страшно. Вони плачуть дуже рідко.
Але хотілось лишитися нормальним. Приїхала до нас співачка. Красива жінка, пісні в неї душевні. А там так сумуєш за жінкою, чекаєш на неї, як на близьку людину. Вона вийшла на сцену:
— Коли летіла до вас, мені дали постріляти з кулемету. З якою радістю я стріляла...
Заспівала, а під приспів просить:
— Хлопці, ну ж бо, аплодуйте! Аплодуйте, хлопчики!
Ніхто не аплодує. Мовчать. І вона пішла, концерт зірвався. Супердівчинка приїхала до суперхлопчиків. А в цих хлопчиків у казармах щомісяця вісім-десять порожніх ліжок... Ті, хто на них спав, уже в холодильнику... У морзі... А в казармах тільки листи по діагоналі на ліжках... Від мами, від дівчини: «Лети, привітайся й назад повертайся...»
Вижити на цій війні було головним. Не підірватися на міні, не згоріти в бронетранспортері, не стати мішенню для снайпера. А для деяких — вижити і щось із речей привезти: телевізор, дублянку... Магнітофон крутіший... Ходив жарт, що про війну в Союзі дізнаються в комісійних магазинах. За новим товаром. Узимку їдеш по нашому Смоленську — дівчата в афганських шубах. Мода!
У кожного солдата на шиї висів амулетик.
— Що в тебе? — спитаєш.
— Молитовку мама дала.
Коли я повернувся, мама відкрилася:
— Толю, ти не знаєш, я тебе заговорила, тому ти живий і цілий.