Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
— Помий долівку, — каже вона.
— Я вчора мила, сьогодні твоя черга.
— Помий, дам сто карбованців...
Я мовчу.
— М’яса дам.
Мовчу. Вона бере відро води і виливає мені на ліжко.
— Ха-ха-ха-ха... — Усі сміються.
Інша дівчинка. Офіціантка. Матюкалася і любила Цвєтаєву. Після зміни сідає і розкладає пасьянс:
— Буде — не буде... Буде — не буде...
— Що буде — не буде?
— Кохання, що ж іще.
А весілля там були... Справжні весілля! І кохання. Але рідко. Кохання було до Ташкента: звідти — він ліворуч, вона праворуч. Як у пісні «Їй у інший бік».
Таня Бетеер (висока, велика) любила сидіти і допізна розмовляти. Спирт пила тільки чистий.
— Як ти можеш?
— Та що ти, горілка слабка, горілка мене не бере.
Із собою повезла п’ятсот чи шістсот листівок із кіноакторами. Вони дорогі в дуканах, вона хизувалася: «На мистецтво грошей не шкода».
Вірочку Харькову запам’ятала, як вона сидить перед дзеркалом із розтуленим ротом і висолопленим язиком. Вона боялася черевного тифу. Хтось їй сказав, що потрібно щоранку дивитися в дзеркало: у разі черевного тифу на язику лишаються сліди від зубних різців.
Вони мене не визнавали. Мовляв, якась дурепа, носить пробірки з мікробами. Я працювала лікарем-бактеріологом в інфекційному шпиталі. У мене на язиці було одне: черевнячок, гепатит, паратиф. Поранені не відразу потрапляли до шпиталю. П’ять-десять годин, а то і добу, і дві вони лежали в горах, у піску. Рани запліднювалися мікробами, те, що зветься рановою інфекцією. Поранений у реанімації, а я в нього знаходжу черевний тиф.
Помирали мовчки. Одного разу тільки бачила, як розплакався офіцер. Молдаванин. До нього підійшов хірург, теж молдаванин, спитав у нього по-молдавськи:
— Батечку, на що скаржитесь? Що болить?
І той розплакався:
— Врятуйте мене. Я маю жити. У мене кохана дружина і люба донечка. Я маю повернутися...
Він помер би мовчки, але розплакався, бо почув рідну мову.
До моргу не могла зайти... Там привозили людське м’ясо, перетерте із землею. І під ліжком у дівчат м’ясо... Поставлять на стіл сковорідки: «Руба! Руба!» — афганською це означало «вперед». Спека... Піт скрапує в сковорідки... Я бачила тільки поранених і мала справу тільки з мікробами. Не піду ж я мікроби продавати... У воєнторзі на чеки можна було купити карамельок. Моя мрія! «Афганістан, яка ж принада!» — співали там таку пісню. Я всього боялася, якщо чесно зізнатися... Я не смілива... Приїхала туди й навіть не розрізняла зірочки на погонах, звання. Усім говорила «ви». Не пам’ятаю вже хто, але хтось дав мені на кухні два сирих яйця. Тому що лікарі ходили напівголодні. «Сиділи» на картопляному клейстері, замороженому м’ясі, яке з незапам’ятних часів зберігалося на військових складах. Зі старих запасів... Деревина... Без запаху і кольору... Я схопила ті два яйця, загорнула в серветку: ну, вдома із цибулькою поїм. Увесь день уявляла, як буду вечеряти. Тут везуть на каталці хлопця, евакуюють до Ташкента. Що там під простирадлом, не видно, сама красива голова на подушці качається. Звів на мене очі:
— Їсточки хочеться.
Саме перед обідом, іще бачки не привезли. А його забирають. І коли це ще він прилетить до Ташкента, коли його нагодують.
— На, — і даю йому ті два яйця. Повернулася і пішла, не спитала: руки, ноги в нього є? Я йому на подушку поклала. Не розбила, не погодувала. Раптом рук немає?
Іншого разу їхала дві години на машині, а поряд трупи... Чотири трупи... Вони лежали в спортивних костюмах...
Додому повернулася... Не могла слухати музику, розмовляти на вулиці, у тролейбусі. Зачинила б двері до кімнати, щоб телевізор — і я сама. За день до відльоту в Союз застрелився начмед нашого шпиталю Юрій Юхимович Жибков... Чому? Що в нього на душі коїлося. Комусь незрозуміло... А мені... Я розумію, навіть знаю. Там це завжди близько... Оця темнота... В Афганістані у когось із офіцерів переписала: «Іноземець, якому доведеться потрапити до Афганістану, буде під особливим заступництвом неба, якщо він вийде звідти здоровим, неушкодженим і з головою на плечах...» Француз Фур’є. Уціліти потрібно було не лише фізично... Людина — істота зі складною начинкою... Листковий пиріжок, як говорили мої дівчата. Філософувати потроху почали під кінець війни. Перед домом...
Зустрічаю на вулиці молодого чоловіка... Щось рідне: «Це, мабуть, “афганець”?» Але я його не гукаю, щоб не здатися смішною. Я не смілива... У мене м’яка натура... Я лякалась, коли ловила себе на думці, що можу перетворитися на агресивну, жорстоку істоту. Людина ж залежна... Вона навіть не знає достоту, як вона залежить від своїх учинків, від того, що з нею було. Вона боїться... Готуємо хлопців до виписки... Вони ховаються на горищах, у підвалах шпиталю, не хочуть виписуватися в частину. Ми їх ловимо, витягуємо... На пересилці молоді дівчата вчили мене, кому треба дати пляшку горілки, щоб потрапити в хороше місце... Вони вчили мене... Їм по вісімнадцять-двадцять років, а мені сорок п’ять.