Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Із наших пісень... Улюблена... А іноді навіть день несила прожити...
Але навіть тепер мрію: хоч краєчком ока глянути на той шмат землі. Біблейської пустелі... Нас усіх тягне туди... Так тягне, коли стоїш біля прірви чи високо над водою. Так тягне, що голова обертом...
Війна скінчилася... Тепер намагатимуться нас забути, заховати кудись подалі. Засунути. Так уже було у фінську... Скільки книжок було написано про Велику Вітчизняну — і нічого про фінську... Ніхто не любить згадувати програну війну. І я через десять років звикну, мені буде начхати.
Чи вбивав я там? Убивав!! А ви що хочете, щоб ми там лишилися янголами? Ви чекали — ангели повернуться...
Старший лейтенант,
командир мінометного взводу
— Служив на Далекому Сході...
Викликали до командира частини. Черговий телефоніст приніс телеграму: «Направити старшого лейтенанта Іванова до штабу армії для розгляду питання про переведення його в Туркестанський військовий округ для подальшого проходження служби». Дата і час. Очікував, що пошлють на Кубу, тому що, коли проходив медкомісію, ішлося про країну зі спекотним кліматом.
Спитали:
— Не заперечуєте, якщо ми вас пошлемо у відрядження за кордон?
— Ні, не заперечую.
— Поїдете до Афганістану.
— Так точно.
— Ви знаєте: там стріляють, убивають...
— Так точно...
У Союзі в саперів яке життя? Копають лопатою, довбуть киркою. А хотілося застосувати те, чого навчали в училищі. Сапери на війні завжди потрібні. Я їхав учитися воювати.
Із усіх, кого викликали, відмовився один. Його викликали тричі:
— Не заперечуєте, якщо ми вас відправимо за кордон у відрядження?
— Заперечую.
Йому не позаздриш. Тут же отримав догану, його офіцерське ім’я тепер заплямовано, і просування по службі не буде. Відмовлявся він через стан здоров’я, у нього чи то гастрит був, чи то виразкова хвороба. Але на це не зважали: спекот-ний клімат чи ні, запропонували — маєш їхати. Уже друкували списки.
Із Хабаровська шість днів до Москви їхав потягом. Через усю Росію, через сибірські річки, берегом Байкалу. За добу в провідниці закінчилася заварка, другої доби зламався титан. Рідні зустріли. Поплакали. Але як треба, то треба.
...Відчинився люк — синє-синє небо, у нас тільки над річкою буває таке синє небо, як там. Шум, гам, але всі свої. Хто зустрічає замінника, хто друзів, хто передачу від рідних із Союзу чекає. Засмаглі всі, веселі. Уже не вірилось, що десь є тридцять п’ять градусів морозу, броня замерзає. Першого афганця побачив на пересилці через паркан із колючого дроту. Окрім цікавості, жодних інших почуттів не було. Звичайна людина.
Отримав папери до Баграма на посаду командира інженерно-дорожнього взводу в саперному батальйоні...
Прокидалися рано-вранці і вирушали як на роботу: танк із тралом, група снайперів, собака мінно-розшукова і дві беемпешки для бойового прикриття. Перші кілометри їхали на броні. Звідти гарно видно сліди: дорога запилюжена, пилюка лежить пудрою, наче сніг. Птах сяде — знак лишається. Якщо вчора пройшов танк, пильнуй: у слід від гусениці трактора можуть міну закопати. Пальцями домалюють гусеницю, а сліди свої заметуть мішком або чалмою. Дорога звивалася повз два мертвих кишлаки, людей там не було, сама обгоріла глина. Чудове укриття! Завжди будь напоготові. Лишилися кишлаки позаду, злізаємо з броні. Тепер так: попереду собака біжить, вихляє туди-сюди, і за ним ідуть сапери зі щупом. Ідуть і проколюють землю. Тут уже з тобою Бог, твоя інтуїція, твій досвід, чуття. Там гілка зламана, там залізяка якась лежить, вчора її не було, там камінь. Вони ж і для себе знаки лишали, щоб самим не підірватися.
Одна залізяка, друга... Якийсь болт... Ніби все в пилюці валяється... А під землею батарейки... Дротик до бомби або до ящика з тротилом... Протитанкова міна людини не відчуває... Вона спрацьовує від навантаження двісті п’ятдесят-триста кілограмів. Перший підрив... Я єдиний лишився сидіти на танку, моє місце було коло дула, башта захистила, решту хвилею знесло. Відразу обмацав себе, перевірив: голова на місці? Руки, ноги на місці? На місці — поїхали далі.
Попереду ще один підрив... Легкий броньований тягач напоровся на потужний фугас... Тягач розколовся навпіл, вирва три метри завдовжки, а глибина — у людський зріст. Тягач віз міни, близько двохсот мін для міномета... Міни в кущах, на узбіччі... Віялом лежать... Їхали п’ятеро солдатів і старший лейтенант, ми з ним кілька разів увечері вдвох сиділи, курили, розмовляли. Нікого в живих не лишилося.