Найкращий сищик та падіння імперії

— А як ми вижили? — спитав Бобров.

— Дивом. У якому я волію бачити провидіння Господнє. Спочатку я не заснув. Ну, точніше, заснув, але не так міцно, як ви. Потім потрапив рукою в багаття. Ось бачите, обпікся, прокинувся. Побачив, що ви спите, і змикитував, що справа нечиста.

— І як ви здогадалися, що треба робити?

— Ну, мені не було з чого обирати. Дорогу я знав тільки назад, тому вирішив відправити вас на санях у протилежний бік, щоб заплутати погоню, а самому бігти до станції. Мені довелося добути лижі, а потім пощастило не зустрітися з мисливцями. Я добрався до станції. Там залишатися не хотів, бо князь міг прийти туди зі своїм військом. Тільки у Вятці я вже був у безпеці. А що ви пам’ятаєте?

— Ну, ми сиділи біля багаття, дівчата співали, я щось розповідав, потім темне провалля, — розповів Бобров. — Я прокинувся від криків і від того, що мене били по щоках. Потім розтирали снігом. Тлумач почав питати, де ви. Я нічого не тямив, дівчата дуже злякалися. Нас збиралися катувати. У печі нагрівали тавро. Потім прибігли якісь люди, і нас залишили.

— Мабуть, вони знайшли мої сліди і здогадалися, що я подався в інший бік, — кивнув я.

— З їхніх криків я зрозумів, що вам вдалося втекти. Але був упевнений, що ми приречені. Чекав, що нас ось-ось уб’ють! Скажу я вам, немає нічого прілого, ніж покірно чекати на свою смерть, — зітхнув Бобров.

— Іване Карповичу, це було страшно! — сказала Парася і заплакала.

— А потім нас витягли з сараю, де тримали, посадили в сани і повезли. На станцію. Відправили сюди.

— Як вам вдалося витягти нас? — спитав поручник.

— У мене було дещо, потрібне нашим не дуже гостинним господарям.

— Що саме?

— Одна річ, яку я прихопив із собою.

— Що? Іване Карповичу, розкажіть, дуже цікаво! — наполягав Бобров.

— Скажіть, скажіть! — попросили Парася з подругою.

— Ну, не знаю, як би це делікатно назвати, щоб дами не образилися... — почав я.

— Ви про що? — не зрозумів поручник.

— Я відрізав у покійного дещо, — сказав я прямо.

— Дещо? — Бобров не розумів.

— Єлду, чи що? — Парася здогадалася першою.

— Так, — кивнув я.

— Господи, Іване Карповичу, для чого? — Бобров скривився і дивився на мене так, наче спіймав мене на блюзнірстві.

— Мені було потрібно щось, за що я міг би виторгувати вас. Я подумав, що коли князь так ретельно готував своєму синові потойбічне життя, то, мабуть, він би хотів, щоб син вирушив туди цілий, а не частинами. Вирішив забрати голову. Без голови на тому світі навряд чи буде добре. Я відрізав її, але потім зрозумів, що мені нікуди її діти. У руках тримати не міг, бо так би незручно було бігти. Спробував засунути голову під кожух, але вона випадала. Тоді я подумав, що можна взяти не голову. Якщо батько привів сину двох красунь, щоб той тішився у житті на тому світі, то він зробить усе, щоб син вирушив туди не євнухом. То я відрізав. Потім те, що відрізав, поклав у кишеню кожуха і побіг рятуватися. Мав надію, що вас не вб’ють одразу, а потім схочуть повернути трупові те, чого не вистачає.