Між орлами і півмісяцем
- Автор: Химко Андрій
- Серия: Засвіти #2
- Год: 1992
- Язык: украинский
- ISBN: 5-333-00948-1
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Між орлами і півмісяцем». Краткое содержание книги:
Отам, у смертельному тяжкому побоїщі, вириваючись із пастки-оточення, козаки і молдавани були розбиті. Танас Болюк, Максим Гулак та сам Тиміш Хмель — смертельно поранені, а Носач і інші чільники забиті. Козаки змагалися до темної ночі і таки вирвалися з казана, винісши мертвих і поранених, і на чолі з Гнатом Турлюном зуміли ще й другого дня відбитися від Штефана та полковника Кондрацького, котрий очолював жовнірів та рейтарів...
Усі сім діб, домовлені для похорону полеглих у бою, то вовчицею скиглила, то ластівкою квилила у горі та любові над догораючим у антоновім вогні мужем Розанда. Зигзицею над коханим зятем плакала теща, бурлив увесь Рашків риданнями і зойками, поки той вогонь палив Тимоша, а на восьму добу гетьманчук прийшов до себе, покликав слабим голосом Розанду, благально оглянув її уже напівсвідомим поглядом і, не знайшовши в собі сили щось сказати, затих навіки... З Тимошем сконала надія народу в Україні, умер духом гетьман Богдан Хмельницький, його генеральна старшина і значна частина козацтва... Ба й духовенство в крепі ходило і правило молебні по усопших і убієнних...
Наступного дня, в дев'ятини, повів рештки розбитого козацького війська до Жванця, де за розрахунками мав бути уже гетьман, разом із Тимошем у домовині, сотник Гнат Турлюн. Не потрапив він, слава Богу, з рештою війська у засідку Вишневецького, а, розвідавши про неї заздалегідь, спритно обійшов її. Вишневецький і Кондрацький постріляли свою розвідку.
Смерть Тимоша, тіло якого із-під Жванця було відпроваджено до Суботова, була передостаннім ударом в саме серце гетьманове. Вона приголомшила його, розчавила, зламала, онепритомнила й добила на пні. Відпровадивши останки сина, він ще якось кріпився, тамуючи біль, тим паче що король якраз наблизився до його редутів під Жванцем. Він ще знаходив у собі силу навіть втішатися для вигляду, коли татари нарешті понеслися зусібіч на польські когорти і таки накрили їх, окільцювавши собою, як петлею-арканом, зустрівшись в тому кільці та спаявшись із козаками.
Знайшов гетьман силу втішатися, бо вивідці принесли йому віду-вістку, що Радзивілл не вирушив, як мав, із Литви на Київ тому, що цар і бояри-воєводи нарешті поставили своє загрозливе військо проти його ще тоді Смоленщини. Тішився, бо стояли вже тиждень навкруг ляського війська залізним кільцем приведені ним у дію потуги; бо козаки із засідок приводили до нього їхніх вивідців, бо стояли невиснажені для задуманого ним останнього довершення бою його запасні, резервні когорти; бо бідні оточенці спершу голодували, а вже за тиждень почали їсти звірину і конину і вимагати від короля здачі на милість та потроху в темні ночі тікати з першого, татарського, кільця в друге — козацьке; бо жовніри почали грабувати королівські та воєводські обози-табори; бо в оточеному польському скопищі почалися пошесті і смертельні міжусобиці та чвари; бо наказний гетьман полковник Золотаренко розбив литовські полки в Стодолищі, в Рославлі і на Острі, погнавши їх за Монастирщину, Горки та аж за Дніпро в Голинки, Насплю та Рудню...
Тішився, бо з кожним днем, з кожною годиною, здавалося йому, близилася ота віками виборювана в довголітній визвольній битві хвилина-сподіванка на свій державний устрій, на початок нового, навічно вивільненого з лабетів чужинців поспольного життя в омріяній і споєній мрією-волею Материзні.
Бачили вже ту хвилину і всі, хто був при гетьмані, бачив її і врешті скорився долі сам король, хоч і чекав ще чуда. Виділи те і татарські мурзи-воєводи, та й сам хан Іслам-Гірей, бо того не можна було не бачити, хоч би бути й сліпим...
Тішився гетьман, бо сконав перекинчик і прибічник шляхти у всіх потрактовках православний чільник Адам Кисіль! Тішився і з тієї втіхи, що в Корсуні повінчався раптом (уже втретє за життя) з Ганною Золотаренко. Весілля, правда, цього разу не було — ще не стара гетьманша була досить мудра — не дозволила. Хмельницький по тому одруженні мовби ожив, омолодився, хоч і став сивим як голуб...
Було з чого тішитися гетьманові на тому повороті історичної долі його народу, та незвідані, нерозгадані, незбагненні смертними путі Божі, як і людські на цій грішній землі. Як пекельний землетрус, як брилу з неба, як заступ сонця, принесли в табори трьох військ під Жванець меткі, верткі, швидкі і всюди пролазні посланці владик земних і, звичайно ж, постаралися розтрубити на зло всім тим, хто виборював під Жванцем свою козацьку долю, вістку-віду про рішення московського Земського собору зважити на давнє і ревне прохання гетьмана Хмельницького і приєднати Україну до Московії-Русії, взяти, як зазначалося, в сутужний для неї час під свою державну руку.
І хан, тепер утретє, сказившись, осатанівши у злобі на гетьмана, на очах помінявся вмент і примусив ледь живого польського короля стати йому другом, а Хмельницького — підписати з ним мир і признати дійсними та вічними позаторічні Зборівські домови!..
Тішилися бояри і цар у Москві завбачливій своєчасності рішення Земського собору, ридав від радощів польський король, оживши із мертвих, а його воєводи і ксьондзи правили подячні меси за спасіння держави і корони... Оніміла від несподіванки Україна. Та лиш на час. По якімсь часі забродило хмелем, заграло брагою, виливаючись через край, козацьке ворохобство, особливо в Сірковому полку, із слобожанами і січовиками.
— Веди нас в Запороги! Побратими-слобожани, під гетьмана-перекинчика ми більше не підемо на згин! Хмельницький — царів припутень!.. Старшини в нього — продайдуші! — не вгамувати було обуру... Допоміг чільцям в тому лише прихід ночі та авторитет Богуна і Сірка.
Підписувалася домова наспіх, без гетьмана і його старшин. Хан за спасіння корони взяв у короля ще сто тисяч злотих гарачу-викупу та домігся від свого порфірородного ляського брата — король зіп'явся від того на десяте небо і був несказанно щедрим! — дозволу брати стільки ясиру в польській Русинії, скільки хан захоче і зможе по путі додому.
Король ладен був віддати і всю Русинію ханові, тільки б вона не дісталася Москві, ненависній і вічно ворожій до Польщі. Оце і був момент, якого так довго чекав цар, виграючи війну без війни! Оце і був початок кінця козацьким надіям на незалежну державу! Початок кінця боротьби чотирьох сусідів за володіння Україною. Ходили чутки, поки стали і переконанням, що ота вістка із московського собору в отаку вирішальну для України мить була навмисне розіслана в три армії під Жванцем царськими вивідцями, щоб не допустити перемоги бунтарів-козаків і татар над вінценосним королем, бо із убитим горем гетьманом легше було домовитися про приєднання його геть змученого довголітніми війнами краю під виглядом самоврядувальної автономії...
Ще лунали урочисто подячні меси і te deum Єзусу Крістусу та Пресвятій Матці Ченстоховській в польському розбитому таборі, а король вже думав про сатисфакцію Хмельницькому та нові походи в Україну, без якої Польща не мислила і життя свого на землі...
Жовкло листя на деревах, купчилися хмари в небі, ставали прохолодними ночі і ранки, всівалося росами павутиння бабиного літа, а над смертельно втомленими козацькими потугами кричали сови, пугали пугачі-погутькали, ключами пролітали гуси, качки і журавлі та табунами шпаки у вирій, а на полі бою злорадо викрикувало гайвороння. В тому чулася знущальна реготнява, збиткувальна глузь чорної, повійної долі, що глумилася на весь свій неймовірно великий і злостивий рот із усіх, хто почував себе ошуканим.
14.
Іван Сірко, як і кожний рядович чи чільник, що вижив у Жванецькому побоїщі, дивився на оте віщування птаства забобонно і дякував долі, що живий і бачить над собою небо. В ньому ще животіла певність, що житиме і його рідний люд, позбавившись і татарського людоловства, і польського гніту та визиску. Про новий царсько-опричний і тирано-деспотичний гніт, що тепер започинав іти до його народу-козаччини, як замінник обох попередніх, він не думав, обіцяли ж Україні автономію, самоврядування, вабило й те, що обидва народи — єдиновірці.
Правда, якимось надцятим чуттям він здогадувався: є в тих обіцянках щось сумнівне. То ж не так собі, з доброго дива, збіглі на Січ московити-холопи казали: «Цар і всякий духовний чи світський володар у цій державі є від анцихриста, а Никін — апостол від сатани. Його длані в крові пастви, слова гріховні й облудні, відправи — ті ж вертепи...» Багато важило в тих сумнівах і те, що, як запевняли всі збіглі, ніхто із сусідів не збігав у Московію, як би йому прикро та тяжко не животілося вдома. Підлила лою у вогонь і нова, несподівана для нього зустріч із давнім знайомим, якому беззастережно вірив.