Таємниче полум'я цариці Лоани

Ну а вороги, звісно, були страховинними почварами. У тижневику «Балілла», що видавався для «Італійської фашистської молоді», друкували кольорові ілюстрації за авторством Де Сети, що у брутальних карикатурах висміювали ворога: «Король Георгець, британський царець», затрусившись «від війни, просить схованки й підмоги у міністра Черчелюги»; слідом на сцені з’являлися ще два катюги: «Страхітливий Рузвельтець і підступний Сталінько — комуняцький ведмедько».

Англійці були поганцями, бо зверталися один до одного на «ти». А от ми, ґречні італійці, за будь-яких обставин, навіть у дружньому і родинному колі маємо говорити «ви». Проте навіть та людина, що дуже побіжно знає іноземні мови, розуміє, що англійське «you» та французьке «vous» — це і є, власне, «ви». А от «Lei», як форма ввічливого звернення на «Ви», є власне італійським словом (котре щонайбільше зазнало іспанського впливу, але з дружніми нам франкістами ми на той час були як риба з водою). Поза тим, німецьке «Sie» це теж «Lei» чи «Loro», але аж ніяк не наше «Voi». Та про це — анічичирк. Та хай там як, але, можливо, саме погана обізнаність у іноземних мовах сприяла тому, що вищі чиновники знехтували ввічливим італійським звертанням «Lei» на користь «Voi». Дідусь був досить дотепним і прискіпливо збирав вирізки з газет, у котрих нас повчали, як слід тепер звертатися до рідних і друзів. Серед його добірки був навіть останній номер жіночого журналу «Lei», у якому сповіщалося, що з наступного випуску видання зватиметься «Аннабелла». Проте, поза всіляким сумнівом, назва журналу була зверненням не до гіпотетичної ідеальної читачки, — власне, виконуючи функції займенника «вона» і вказуючи, що йдеться про звернення саме до жіночої аудиторії, а не до чоловічої. Але так уже сталося, що навіть у зовсім іншій граматичній функції «Lei» стало цілковитим табу. Цікаво, чи викликало це усмішку у тодішніх читачок цього журналу? Одначе, сталося те, що сталося, і всі сприйняли це як факт.

Певна річ, не проминемо й колоніальних звабниць-негритянок. І хоча африканців здебільшого порівнювали з мавпами і зображували зовсім побитими найрізноманітнішою заразою, для спокусниць-ефіопок робили приємний виняток. На хвилях радіо лунало: «Ой смуглявеньке обличчя, ефіопська діво, чекай, сподівайся, настане година, й ми скоро прийдем, новий лад і нового Володаря тобі принесем».Те, що ще вони принесуть ефіопським дівам, ставало зрозуміло тут-таки на ілюстраціях Де Сети, того самого, що обсміював Черчелюгу-катюгу, на котрих зображувалися італійські солдати, що купують на ринку рабинь ефіопських красунь і несуть їх на пошту, перемотаних, мов посилку, щоб відправити на батьківщину — у подарунок друзям.