Щастя. Відверте і чітке бачення щастя і того, чому у нас його немає

Життя Карла Ґустава Маннергейма в Петербурзі наприкінці ХІХ століття є показовим. Його рід збіднів. У Фінляндії більше не лишилося наймачів, і маєток Лоугісаарі було виставлено на продаж. Та Маннергейм звик до розкоші, як і інші царські офіцери. Noblesse oblige — дворянський стан зобов’язує. Дворянин і в бідності жив пишно за рахунок позик і пожертв. Розкішна бідність на той час була можливою. Врешті і для Карла Ґустава знайшлася дружина, яка мала гроші, тобто маєтки з прибутками. У Росії їх отримували від торпарів, чия робота йшла в дохід хазяїна. Втім, грошей ніколи не було достатньо, однак якраз вистачало на розпусне життя. Шлюб не був любовними узами, але якимось дивним чином відповідав бажанням роду і власним фінансовим можливостям. Утім, можливо, не сталося би ніякої шкоди, якби і любов була присутня. Дружина Карла Ґустава навіть не була красивою і, згідно зі словами чоловіка, була лінивою й інертною. Можливо, саме тому Маннергейм був настільки здивованим і приголомшеним, коли вона взяла і покинула його, поїхавши на російсько-японську війну сестрою милосердя. Могло бути і так, що дворянка пожертвувала собою, очевидно, в ім’я християнської віри. Якийсь вогонь у ній таки жеврів, якщо відважилася на такий учинок. Чоловік впав у глибоку депресію. Після такого він більше не одружувався. Розумна людина вчиться за раз.

Рівень життя — буржуазна і демократична ідея, яка виникла лише у середині ХХ століття, коли буржуазія стала середнім класом, а селяни — робітниками на заводах. Селяни тікали до міста, де ставали частиною економічної системи і технічного прогресу. По селах жили, як і раніше. Коли визиск селян дворянством і духовенством ослабився і припинився, добре жилося в ідилії Ніскавуорі[34]. Місто звідти видавалось якимось страшним сном. Содом був у Гельсінкі. На селі жили тихо. Правда в тім, що село у Фінляндії ніколи не могло повністю прогодувати населення, яке там жило. Фінляндія просто надто північна, і поля там надто кам’янисті. Люди недоїдали і хворіли на рахіт. Моя бабуся також розповідала, як у молодості в Ілмайокі захворіла на рахіт. Не було достатньо жиру, а робота була важкою і виснажливою. Каша і знежирене молоко не тримали чоловіка на дорозі, а жінку в хліві. Потрібен був жир, але на столах робітничого населення він з’являвся не інакше, як на великі свята. Не дивно, що фіни потім зіпсували своє здоров’я молоком, маслом і салом, коли після війни ті стали доступні. Масла повинно було бути багато, найкраще якомога солонішого, для підвищення ефективності. Тоді на якийсь час виникла ситуація, коли з Швеції кораблями везли «Бреґотт» — дешеву суміш масла і маргарину, надзвичайно популярну серед пенсіонерів. Село ніколи не було життєздатним і досі не є. Добре було, коли люди роз’їхались у Швецію і в міста, тільки-но почалось осучаснення суспільства. А почалося воно після програної війни. Благословенна Швеція прийняла бідних фінів і розповіла їм, що таке рівень життя. Фіни навчилися швидко.