Острови шторму та смутку. Гадюка
- Автор: Хоган Бекс
- Серия: Острови шторму та смутку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-551-9
- Переводчик: Віра Кошлата
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Острови шторму та смутку. Гадюка». Краткое содержание книги:
Однак головний Гадюка стає їй поперек шляху. Підступний і нещадний, він борознить океанські простори на кораблі, мародерствує і вбиває, лишаючи по собі тільки біль і страждання. У безкраїх океанських далях він — найнебезпечніший чоловік. І він — батько Мерріан. Її місія — захищати Острови. Та чи зуміє вона вистояти за них у бою, якщо доведеться пожертвувати своєю сім’єю, домівкою, коханим і, цілком імовірно, власним життям?
«Острови шторму та смутку» — епічний роман у жанрі фентезі з відважною героїнею, гострими дилемами і закрученим сюжетом!
Щось у мені надламалося. Вперше в житті я по-справжньому захотіла причинити людині біль. Я так захотіла покарати Бріґса, що втратила самовладання і віддалася на волю могутнього інстинкту. Я досі відчуваю його в собі — дикий, некерований — і це наводить на мене жах.
«Хай вони заплатять!» — сказала Клара. Але ж вона не хотіла, щоб я загубила себе у темряві. Я маю бути сильною, як ніколи раніше, бо виконати обіцянку — мій обов’язок. Тому що вона жадала помсти не тільки за свою сім’ю — йшлося про боротьбу за них усіх, за кожну вбиту родину. Клара знала, що я більше ніж просто мореплавець, і заповіла мені захистити острів’ян.
І якщо це означатиме воювати із тими, кого я колись називала сім’єю, хай так і буде.
Я більше ніколи не підведу Клару.
Сьогодні, разом зі своєю справжньою сім’єю, я поховала свою невинність. Впевнена, що Бріґс далеко не останній, хто прийде по мене — у батька душогубів хоч греблю гати. Але цього разу я напоготові.
Тож тепер чекаю.
Місяць сяє у повну силу, і хтось м’яко переступає поріг.
Я нечутно підводжуся. Рука із ножем аж свербить, щоб пролити кров. Коли непроханий гість заходить до кімнати, моє лезо вмить опиняється біля його горлянки.
Одне лихо, що його лезо — біля моєї.
Якусь мить ми стоїмо, ніби окам’янілі, але коли я впізнаю, хто це, моє серце падає. Будь-хто, аби не вона!
— Я думала, ти зустрінеш мене трішки інакше! — каже вона, проте опускає лезо.
Я вагаюся, чи відводити своє.
— Я теж не могла уявити, що саме тебе пришлють вийняти з мене душу!
І Ґрейс заливається сміхом.
XI
Її тон не жорстокий, радше втомлений:
— Я не вийматиму з тебе душу, — вона крокує повз мене і сідає до столу.
Я підозріло дивлюся на неї, міцно стискаючи кинджал.
— Ти одна?
— Авжеж!
— Чого прийшла?
Її очі — глибокі, мов океан — дивно виблискують.
— На Ініціації я шепнула тобі: хай там що, але я завжди з тобою.
— Справді? Тоді нагадай, чи ти захистила мене від батькових кулаків? Хоч якось допомогла? І чому з того часу від тебе ні слуху ні духу?
Ґрейс зітхає.
— Гадаю, мертвою я була б тобі менш корисною. Як вважаєш?
Я ні на йоту не вірю їй.
— З чого ти взяла, що я довіряю тобі? Свою вірність ти поклала до ніг мого батька! Мені добре відомо, як ви насолоджуєтеся холоднокровним вбивством. З жодним із вас я не хочу мати справи.
— Я ніколи не була відданою Гадюці! — Ґрейс аж вибухає від люті. — Він — м’ясник, і я ненавиділа його накази. Однак деякі речі важливіші за мої бажання.
Я хмурнішаю.
— Які такі речі?
Ґрейс не відповідає, і це мене збіса дратує. Вона, зі свого боку, також розглядає мене з деяким збентеженням. Мабуть, мене тепер важко впізнати. Принаймні я себе точно не впізнаю…
— Послухай, якби я хотіла зрадити тебе, це було б завиграшки. Я б показала місце, де пристав наш човен, але ж я, навпаки, зробила все, щоб ти втекла! Капітану я доповіла, що ми причалили до зовсім іншої бухти. Тому й з’явилася, як тільки змогла — хотіла ж бо вивідати, що Капітан тепер планує робити…
Ґрейс робить паузу. Я не дивуюся — розумію, що батько прагне вбити мене.
— Тобі небезпечно тут залишатися. Він посилає вбивць на кожен Острів, аби лише тебе повернути.
Тобто йому мало просто вбити мене.
— Ой, спасибі! Я вже це зрозуміла, коли Бріґс прийшов по мене минулої ночі.
Вона вражена — невже хтось її випередив? Переводить погляд на мої закривавлені кулаки.
— Ти вбила його?
Я не хочу нічого розказувати — навіщо згадувати той жах? Тільки червонію і шукаю, куди заховати свої руки.
— Він вирізав усю сім’ю, в якій я жила.
Для Ґрейс усі фрагменти нарешті склали картину, і моя лють їй враз стала зрозумілою.
— Мені вельми шкода, — каже вона, — що я не дісталася сюди швидше.
Хоч і вражена усім, що тут сталося, вона явно захоплюється своєю ученицею. Але я не прагну її поваги. У всякому разі, не за це.
— А мені шкода, що я тут залишилася.
Ми замовкаємо. Я сідаю за стіл навпроти неї, але зброї не випускаю. Поки Ґрейс не пояснить, чому так довго не покидала Змій, я не можу їй довіряти.
— Як ти плануєш діяти? — врешті запитує вона. Я заглядаю їй у вічі, і вона посміхається. — Ти ж не можеш так просто здатися! Я надто добре тебе знаю!
О! Та невже?