Острови шторму та смутку. Гадюка

У цей туман жорстокості, що заволік мою свідомість, врізається чиєсь волання. Ні, скоріше вереск, виття, голосіння. Це я так кричу.

Божевілля поступово залишає мене, наче я прокидаюсь від жахливого сну, але я й досі гамселю Бріґса, осідлавши його. Він не реагує та й взагалі не рухається, і тепер його обличчя вже не впізнати. Я дивлюся на кров — його і свою, і з жахом відсмикую руки від вбитого. Уявлення не мала, що вони здатні так понівечити когось, однак без сумніву, так і є. Мене трусить, я залишаю Бріґса і сповзаю на землю.

Отакої! Я ж вбила його.

Невже я нічим не краща за батька, від якого дременула світ за очі? Я кричу від болю, і луна котиться поміж дерев.

Ледве звівшись на ноги, німа від горя, спотикаючись, прямую назад до місця, яке колись називала домом. Залишаю Бріґса там, де й прикінчила, не ховаючи, на поталу вовкам. Ідучи, ридаю за сім’єю, яка загинула через мене, і реву, аж поки не залишається ані сльозинки.

Я повинна була тікати.

Повернувшись в будинок, я спиняюся. Усе тепло місця, яке я колись так любила, кудись зникло, його серце вирвано з корінням. Стою як укопана, а нічне повітря розчісує мою наскрізь просочену кров’ю нічну сорочку, точніше — шмаття від неї.

Я хочу лягти, заснути — і більше ніколи не прокидатися. Це ж так легко, так легко!

Але тоді в думках зринає Йорен, мій любий Томас і Клара, і я усвідомлюю, що не в силах зробити цього.

Коли рию їхню могилу, вже займається день. Готую лише одну — щоб вони там спочивали усі разом, довіку обнявшись. Це дуже важко — витягнути з будинку Йорена та Клару, потім покласти в могилу, тож всюди залишаються криваві сліди. Але Томас легенький, немов пір’їна, і перед тим, як попрощатися, я довго тримаю його на руках. Рідненький мій Томасе! Ти не заслужив такого кінця!

А я ж казала, що полікую його, якщо він пораниться — чого ж не стримала обіцянки? Я готова на все, аби лише повернути його.

В руках тримаю різьблення, на якому він зобразив мене. О, який же в мене тут щасливий вигляд — таке собі тутешнє дівча! Але все це було до вовчиці і до Бріґса. Я більше себе не впізнаю. Нахиляюся і кладу різьблення Томасові на груди. Тієї Мерріан більше нема — вона з ними жила, вона з ними й померла.

Коли всі вже лежать на останньому ложі, я вкриваю їх землею, яку Йорен так любив. Тепер він стане з нею одним цілим. Зриваю анемони і розсіюю їх по могилі, а потім знову плачу, аж до заходу сонця. Все тут — світло, життя та любов — згасло, і магія теж зійшла нанівець.

Провина, втрата — це все нестерпно. Мені не слід було сюди й ногою ступати, тим паче залишатися.

Я дозволила собі повірити у вигадку, однак тепер перед моїми очима — жорстока реальність. Що це взагалі таке — безпека? Ніде її немає, так само як і свободи.

Настав час тобі прокинутися, Мерріан.

Всю ніч я проводжу в будиночку. Сьогодні тепло, але холодний вогонь ненависті у моєму серці змушує мене всю тремтіти. Якою ж безмозкою я була! Дурепа, яка повірила, що зможе так легко зникнути, дурепа, яка припустила, що зможе зостатися тут. Головне — дурепа, яка була певного, що не трапиться нічого поганого. І я ненавиджу себе за це.