Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994
- Автор: Иванычук Роман Иванович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7537-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994». Краткое содержание книги:
«Гжицький», – назвав себе чоловік, а мені за невблаганною асоціацією уявився той із одноіменного оповідання гордий, благородний і граціозний лось, і таким – добрим, ніжним, вірним і непоступливим – я сприймав письменника до останнього дня його життя.
Ані сліду втоми, ні тіні озлоблення після тяжких життєвих випробувань не бачили ми в його поведінці, не чули в його мові. Невсипуща енергія, допитливість, широко відкритий погляд на довколишнє життя, доброзичливість, вибагливість і спрага пізнання характеризували його протягом останніх двох десятиліть життя і праці.
Давно немає серед нас Володимира Зеноновича. Не залишив він після себе надто гучної слави, і в цьому не його вина, а кривавої комуністичної системи: високі літературні набутки двадцятих років не вдалося йому закріпити новими, ще сильнішими творами; другий період його творчості, після повернення з каторги, позначився, за невеликими винятками, автобіографічністю і не першого штибу конформістською мемуарністю, що поставило його твори в кут літературного процесу.
Вірю, настане час – і до творчості ҐЖицького звернеться із особливим зацікавленням незнане ще нині покоління читачів, яке, відвіюючи в його книгах зерно від полови, розпізнаватиме в них складну епоху в історії нашого народу – період першої половини двадцятого століття.
Мені неодноразово доводилося вирушати з ґЖицьким у далекі й близькі мандрівки. Це були радісні для мене хвилини, а водночас і клопітні. Педант зроду, Гжицький не терпів запізнень. Коли хтось не приходив вчасно, він втрачав настрій і покидав компанію. Відчуваючи, що шагренева шкіра його життя невблаганно скорочується, а відібрано в нього було цілих двадцять літ, він жадав побачити якнайбільше, якнайповніше насититися враженнями, і горе було тому, хто заперечував йому, що є кращі гори в світі, ніж Карпати, – коли ми бували в Карпатах; на Кубі він співав іншої – невдоволено бурчав, коли хтось не захоплювався королівською пальмою чи орхідеями, а на бідного Якова Стецюка привселюдно насварив, коли той, кваплячи його до автобуса, не дав надивитися на мініатюрного колібрі, що довгим дзьобиком спивав нектар з троянд над Когімарською затокою.
Володимира Зеноновича, який хворів алергією до фальшу й брехні, легко було здурити, що ми незлобливо й робили: він ніколи не ображався, коли ми, молоді, добродушно забавлялися його наївністю.
«Чого ти отруюєш себе тими цигарками, сину?» – запитав він якось одного жартуна-поета. «Нікотин розбуджує уяву», – бовкнув поет. «Справді?! – попросив ҐЖицький цигарку і, затягнувшись, сплюнув. – Ні, це неправда, ніяк не можу в таке повірити – паскудство, та й годі!»
Не забуду, як у залі абстрактного мистецтва в гаванському Капітолії він довго й терпляче розглядав живопис, намагаючись знайти сенс у гармонії кольорів, все розпитував товаришів, що вони бачать у тій чи іншій картині, прислухався до чужої думки, сумнівався, проте категоричних висновків не робив. Та ось, коли ми підійшли до якоїсь потвори, звареної зі шматків покрученого металу, й екскурсовод почав пояснювати, що ця скульптура символізує любов, ҐЖицький вибухнув гнівом: «Хто сміє так трактувати кохання?!» – заволав.
У житті, як і в творчості, ҐЖицький був ніжний, людяний, проте я довго не знав, що він володіє справжнім почуттям гумору. Одного разу мені було соромно і навіть страшно: Володимир Зенонович дізнався, що я в компаніях наслідую його голос, манери, жести. Запитав мене, чи це правда. Я змушений був зізнатися.
«Тоді, синцю, – сказав він, – зробиш це при мені в Спілці на новорічному вечорі».
Я виконав його просьбу і чекав суду.
«Не забудь це зробити тоді, як мене не стане», – мовив ҐЖицький, коли я виконав «номер».
Я це й зробив на поминках по ньому, хай простить мені Господь.
«Як мене не стане…» – ҐЖицький часто повторював ці слова немовби жартома, не видно було, щоб він заглиблювався у їх фатальний сенс, – так, ніби й не вірив, що це може коли-небудь трапитися. Якось, вислухавши скаргу значно молодшого від себе чесного й нудного письменника Дмитра Бандрівського на старечі хвороби й немочі, сказав до мене з глибокою скрухою: «Не хотів би я дожити до такої старості!»
Шанований автор «Жовтня» Володимир ҐЖицький майже щодня широко, аж сипалася з одвірків штукатурка, відчиняв двері редакції – не з метою дізнатися, в якому номері йде твір, а так: «побачити вас, мої любі». Сідав, розповідав якусь стару пригоду, пересипаючи розповідь емоційними вигуками «Царице небесна» – тоді хрестився, і поруч – «о катюга вусатий!» – тоді спльовував; потім розпитував нас про дітей – своїх не мав, посилав усім повітряні поцілунки, й усміхнений та дужий сімдесятисемилітній дід буквально збігав сходами вниз, бо в нього ніколи не було часу…