Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994
- Автор: Иванычук Роман Иванович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7537-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994». Краткое содержание книги:
Я вийшов у коридор і подався сходами вниз, збентежений, стривожений – це ж уперше я почув від письменника добре слово про свої спроби, – та водночас і зажурений: грошей на передрук у мене не було… Враз почув чиюсь руку на своєму плечі. «Не загнівайтесь, – промовив Тютюнник, уникаючи мого погляду. – З першого гонорару віддасте. Це для друкарки». Він вклав у мою нагрудну кишеню кілька купюр і квапно подався нагору.
Доброта, відвертість і простота Тютюнника просто вражали: він уголос говорив усе, що думав про себе і про людей. Заступникові головного редактора Петрові Інгульському сказав якось: «Твої нариси літературі не потрібні, хіба тобі самому», за що той обзивав його поза очі «геніальним ефіопом», маючи на увазі смаглявість Григорія. Мені якось сказав на вулиці: «Я буду повертати вам новели так довго, як Флобер Мопассанові, аж поки ви не принесете мені свою „Пампушку“». А коли я зайшов до нього з новелою «Доктор Бровко», якою потім дебютував, він прочитав, усміхнувся і сказав таке: «Я на гарматний постріл не підпускаю пробивних, а ви скромні, тому я згоден бути вашим меценатом».
Якось запросив на каву – Тютюнника, Мигаля і мене – єврейський письменник Олександр Лізен, і Григорій Михайлович за столиком ділився з нами своїм задумом написати роман «Вир». Він, пам’ятаю, розповідав моторошну картину з часів голоду: дівчинка затиснула в долонці галушку і втікала з нею від сільрадівського опричника, а він таки наздогнав її, вибив з рук галушку й розтоптав (цей розділ цензура зняла з «Виру»); закінчив Тютюнник свою розповідь, без тіні позерства, так: «Я напишу прекрасний твір, я вже бачу його». А коли написав книгу, то у великій радості сказав привселюдно: «Хлопці, я чую, як до мене йде слава». Немало з цього приводу лихословили потім високопосадові спілчанські графомани, особливо Микола Романченко. Та Тютюнник і не оборонявся: він бажав слави, як орач дощу після сіяння чи сонця у жнива, і радів нею так, як добрий хлібороб густими сходами пшениці.
На посаді завідувача відділу прози Тютюнник працював недовго: після виходу в світ першої книги роману «Вир» він застряг у своїй Кам’янці-Бузькій – писав другу книгу. Я працював у Щирці, та до Львова приїжджав щотижня і часто з Тютюнником зустрічався. Якось я запитав його, звідки він черпає таку дзвінку мову. «Від бабусі Орисі, моєї тещі з Шилівки, – відказав Григорій Михайлович. – Я приїжджаю до неї, викликаю на розмови, а часом і спровокую сварку з сусідкою. Такої лексики і в Грінченка не знайдете».
Про смерть Григорія Тютюнника я дізнався, перебуваючи у відрядженні у Владивостоці. Не був на його похороні, тому й донині запам’ятався мені таким, яким бачив його востаннє перед своїм від’їздом. Я проходив парком Івана Франка і помітив Григорія на лавочці. Підійшов ближче і зупинився. Тютюнник сидів, ледь відкинувши голову, і не бачив ні перехожих, ні мене. Обличчя його було натхненне, осяяне внутрішнім світлом. У чистих виразних очах лягла задума, біля кутиків уст збіглися скорботні складки, запорошена сивиною чуприна впала на чоло. Я тоді вперше побачив, який він вродливий. Таким залишився в моїй пам’яті й донині.
…На палубі львівської мистецької галери застали ми уцілілого представника розстріляного українського відродження тридцятих років – обкраденого, змученого двадцятилітньою каторгою і на диво життєрадісного та по-дитячому наївного Володимира ҐЖицького.
Після довжелезної перерви вийшла у світ його збірка оповідань «Повернення». Ми, наймолодше тоді літературне покоління, просто-таки накинулися на ту книжку, й була вона для нас відкриттям, і радістю, і святом: кожен з нас знав, що ім’я автора «Повернення» лунало вже колись доброю славою, що знаменитий роман «Чорне озеро», якого ми поки що не мали змоги прочитати, ще у двадцятих роках увійшов у золотий фонд української класики.
Невелику книгу новел про мужніх людей далекої Півночі, особливо новели «Лось», «Помста», «Самшитовий гай», ми зачитували до дірок, відкриваючи для себе дивний чар екзотичної тундри, яку так майстерно, з любов’ю і з відтінком легкої туги змалював ще не відомий нам Володимир ҐЖицький.
Якось я зайшов до редакції журналу «Жовтень», і головний редактор Юрій Мельничук представив мене поставному, з високим чолом і дбайливо зачесаним набік волоссям чоловікові. Був він не молодий, але й зовсім не подібний на шістдесятирічного діда; орлиний ніс, дещо скептично закроєні губи й добрі очі приваблювали й заполонювали.