Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994
- Автор: Иванычук Роман Иванович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7537-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994». Краткое содержание книги:
Я запізнився на похорон. Могила батька була ще свіжа, і мене діймало дике бажання розгребти її й востаннє глянути… Мабуть, тому, що не бачив батька в останню хвилину, він і досі приходить до мене в снах, і я дивуюся уві сні: хто пустив брехливу чутку про його смерть? Ми завжди з ним розмовляємо – бо не договорили – у трацькій хаті, а потім він каже «мені пора» і віддаляється, немов пливе, до горизонту. Може, це приходить до мене його молода енергія? Зрештою, я вірю в потойбічне існування людського духу…
Мати-вдова – їй виповнилося тоді всього сорок сім років – просила мене залишитися при ній і вчителювати в селі на батьковому місці. Та я поцілував її, взяв у рюкзак ворок кукурудзяної муки і глечик бринзи й далі пішов у світ райські сади садити. Я знав уже, чого хочу. Мій хребет зміцнів, і я вибрав для себе свій жанр: прозу!
У Львові знайшов Павличка. Він втішався тоді першою славою, вчився в аспірантурі, мав неабиякий авторитет, і сорокарічний ректор університету професор Євген Лазаренко був його приятелем. То був єдиний за моєї пам’яті ректор!
Ми пішли до нього. Я – у військовій уніформі, в сержантських погонах.
Євген Костянтинович – лисуватий, з випуклим чолом і відкритим благородним обличчям – уважно вислухав Дмитра, який просив поновити мене на другий курс. Потім пройшовся по кабінету, зупинився переді мною, пильно приглядаючись до мене, далі сів за стіл і мовив скрушно:
«Поновити його неможливо. Він же ж мав перерву в цілих чотири роки. До того ж, нині не серпень, а жовтень. На другому українському в цю мить Юрій Мушак втовкмачує своїм „ослам“, як він називає другий український, латину. Вже другий рік втовкмачує, а вони нічого не знають. Навіть найздібніший хлопець не може всього того наздогнати… Іваничук, – звернувся ректор до мене, – на другий рік поступите на перший курс, я вам гарантую».
«Не можете ви так зробити! – підступив до ректорського столу Павличко і твердо поклав на папери долоню. – А може, в цю хвилину ви вбиваєте письменника… Великого письменника!» – заволав Дмитро, звівши вгору руки.
Треба було чути, як щиро сміявся ректор.
«Ну й демагог, ну й нахаба!» – хлипав Лазаренко від сміху, пишучи наказ про моє поновлення на другому курсі українського відділу.
Перед дверима зали Коперника, біля тієї самої аудиторії, в якій мене чотири роки тому виключили з університету, я зупинився, зірвав погони і, не чекаючи перерви, тихо прочинив двері.
На мене видивилися півсотні здивованих очей незнайомих мені студентів, а професор Мушак – той самий дивак, який знав усі мертві мови світу, – не звертаючи на мене уваги, водно повторював латинське словосполучення й допитувався в аудиторії, яка це конструкція? Студенти мовчали. Я сів за першу парту, мізкуючи: а що ж, це справді за конструкція?
Мушак безсило розвів руками і аж тоді мене помітив.
«То, може, ви скажете, не знаю, хто ви такий і чого прийшли?» – звернувся він до мене.
«Ablativus absolutus», – скромно відказав я.
«А бачите – і на лекції не ходить, і знає!» – заспокоївся врешті Юрій Федорович.
Я знову став студентом.
8
Починаючи з цього розділу, я говоритму здебільшого про літературу.
Український народ, який в нерівних і програшних битвах утратив зброю і припинив народжувати політичних вождів, народ, якого окупанти позбавили навіть князів, гетьманів, отаманів, генералів – ворон не позбирає їх кісток, мусив витворити для свого порятунку новий політичний інститут, в якому б едукацію здобували не регіментарі, що із озброєним до зубів військом відвойовують народові незалежність, а мислителів, які йдуть на приступ ворожої фортеці з натужною мислю.
«Zmiana pozycji», – сказав би польський фацетист, а воно так і є: загальна концепція усіх моїх історичних романів теж зводиться в мене до єдиної формули «меч і мисль», яка означає переміну зброї, засобів боротьби.
Це закономірно, так воно є. «Зміна позицій» відбувалася не тільки в нас – багато народів у різні часи обирали своїми політичними вождями поетів (Хосе Марті на Кубі, Христо Ботєв у Болгарії, Шандор Петефі в Угорщині, перелік можна б вести й далі), проте в Україні політизація літератури набрала явної однобокості. Аж так багато літературних вождів як Україна не мав жоден народ світу – не було ніде в цьому потреби. В інших народів при першому спалахові боротьби за незалежність літературні провідці ідентифікувалися з політичними вождями і йшли на штурм чужої ворожої фортеці; в нас же ворожою фортецею став власний народ, його впродовж віків невпинно штурмують митці, хльоскають його нагайками, славлять і лають, повертають йому пам’ять, аби він не заснув мертвим сном і не став жорствою на завойовницьких трактах.