Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994
- Автор: Иванычук Роман Иванович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7537-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994». Краткое содержание книги:
А втім, вірили. Адже писав Богдан Лепкий у своїй епопеї «Мазепа»:
«Нинішній програш (Полтавська битва) переміниться у завтрашню перемогу, бо перемінитися мусить, бо земля наша завелика, щоб її можна чужим шумовинням залити, і завеликий народ, щоб його можна винищити докраю або перетворити на чужий лад».
Вірили. Та це були тільки мрії: ніхто тоді не знав, у який спосіб можемо стати незалежними, маючи тільки обскубану літературу і не маючи елементарних державних ознак, не кажучи вже про армію. Я ще три роки тому в поїзді, коли ми верталися з Києва з установчого з’їзду РУХу, відказав скептично Михайлові Гориню, який передбачав парламентський спосіб боротьби за незалежність: «Твої б слова та Богові в ухо!»
А воно так і сталося. Наш народ нині не долив до моря крові, пролитої протягом віків за незалежність, більш ні краплі. Видно, досить було її – переповнилась чаша.
Та чи не проллє іще? Чи маємо ми вже незалежність? Ми ж працюємо й досі в старій скорумпованій системі: ніхто ще не поміняв державних механізмів, нова влада подекуди не вміє інакше діяти, ніж по-більшовицькому. Всі ж вийшли з тієї страшної школи. Корупція шаленіє й далі, чимало демократичних депутатів усіх рівнів ловляться на гачок мафіозі, підпільний більшовизм сіє загальне недовір’я до нової влади, змучений народ піддається провокаційним чуткам, жадає твердої руки і, звиклий до чужої, у власну тверду руку не вірить, і я не здивуюся, коли знову обдурений український люд піде громити нову владу й просити на свою шию варяга. А той варяг уже готовий до цього: з хижою усмішкою Камінного господаря він нетерпляче жде в своєму московському Білому домі, коли нашому недержавному народові увірветься терпець і зіткнуться ворожі угруповання під однаковими прапорами. Як у Грузії…
Не допустім до того, щоб нас і надалі запитували, що ми за народ такий? Кажуть, десь на початку нашого століття візитував у Києві Микола II. Милуючись мазепинським чудом – Миколаївським собором (його зруйнував Постишев у 1934 році), він запитав у прихожан: «Ви вдячні Мазепі за цей храм?» – «Аякже, ваша величносте, – відповіли прихожани, – він же його побудував». – «І проголошуєте йому анафему у цьому ж соборі щороку на Великдень?» – «Не можна інакше, всі проклинають, ваша величносте». – «І що ви за народ такий?!» – вигукнув цар, вражений нашою роздвоєністю.
Не допустімо. Виведім на правий суд новітніх псевдопатріотів-злодіїв, але не захитаймо віри до своєї ж влади. Бо загинемо.
Мусимо виховати почуття державності в психології нашого народу. Це довгий процес, коли брати до уваги, що державності ми, власне, й не мали. Хай у цьому допоможе новітнє українське – ще політизоване і вже самодостатнє – мистецтво.
І ці рядки – теж.
…У другому турі свого університетського навчання я свідомо почав виковувати з себе професійного літератора, втямивши, що, тільки так використовуючи власні здібності, можу вийти на передній край боротьби за незалежність України.
Тоді в політичній атмосфері вперше почувся запах відлиги.
Я застав в університеті тих самих викладачів і професорів, які були присутні на моєму consilium abendi чотири роки тому; вони мене впізнали, підкреслено тепло прийняли, доцент Федір Неборячок, який дослужився до заступника декана, призначив мене старостою групи, про старе ніхто не згадував, ніби його й не було, і я почав потроху забувати – боявся тільки зустрітися де-небудь з «Панчишиним» – мені здавалось, що вчеплюся йому руками в горло, чого потім не сталося, коли він зважився просити в мене вибачення, я тільки не прийняв його руки, тієї руки я не зможу прийняти вже ніколи: важив негідник ні більше, ні менше – а на мою долю. Та досить про це… Я втішався новим моїм життям і радів, що з людських облич сповзають маски страху.
Тюрма, проте, ще міцно стояла на своїх підвалинах, вона іще довго стоятиме, та сталося в просторому більшовицькому концтаборі те, що відбулося у справжніх каторжних тюрмах Воркути, Колими, Караганди, Магадана після зеківських страйків: знято грати з вікон й дозволено контрольоване спілкування із зовнішнім світом. Після розстрілу Берії народ ковтнув дрібку свіжого повітря.
Для львівської інтелігенції, а теж і студентів, стали можливі зустрічі (під пильним зором сексотів) з американськими й канадськими українцями – представниками так званої «прогресивної» еміграції, що зосереджувалася в ТОУК (Товариство об’єднаних українців Канади) та ЛАУ (Ліга американських українців): були це перші галицькі емігранти, переважно комуністи, які, проте, вигідно відрізнялися від наших партократів, оскільки виховались у вільному світі, – і ми ловили кожне їхнє слово.