Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994
- Автор: Иванычук Роман Иванович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7537-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994». Краткое содержание книги:
Секретар кіровабадського міськкому партії Гасан Азізович Гасанов, який нині обіймає високу посаду в незалежному Азербайджані, робить для мене й Івана Драча, з яким ми мешкаємо в одному готелі, парадоксальне відкриття: в Гянджі доживав віку цілком забутий у нас сподвижник Тараса Шевченка, засновник Кирило-Мефодіївського братства, вчений-поліглот, дослідник грузинської й азербайджанської літератур Микола Гулак.
Нам з Драчем соромно. У Гянджі є вулиця М. Гулака, на стелі в центрі міста серед нізамізнавців світу пишається його барельєф, а ми, українські письменники, не знаємо, куди він подівся після шліссельбурзького ув’язнення. Іван Драч з властивою йому наполегливістю спонукає мене написати пошуковий роман про М. Гулака: «Хто це зробить як не ти, ти ж знаєш кавказький антураж!»
Недовго гаючись, я виїжджаю у Гянджу й Тбілісі й збираю матеріал. Через кілька років за книжку «Четвертий вимір» мені присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка. Я незмірно гордий цією нагородою. Та чи не найкраще віддячила мені доля за мою вимушену солдатчину – визнанням грузинського письменника Рауля Чілачави і азербайджанського – Абдулли Аббаса, кожен з яких, не змовляючись, дав ідентичну оцінку моєму романові: «Цей твір міг написати тільки грузин»; «Цей твір міг написати тільки азербайджанець».
Ніщо не минає даремно для письменника, до того ж, заклятого музою Кліо.
…5 березня 1953 року раннім ранком розбудив наш полк у Ял-кишлаку металево-казенний голос Левітана: помер Сталін.
«Здох Сталін!» – мало не вихопилося мені з уст, та я силою згасив утіху в очах, глипнув на Василя, і він теж згасив радість; не дивлячись один на одного, ми притьмом вибігли на майдан.
Солдати й офіцери стояли розгублені, дехто втирав сльози. Сила Сталіна і його кліки була насправді диявольською: народ, повергнутий терором у дике рабство, де навіть людоїдство було звичайним явищем, не мислив свого існування без тирана. Тільки в очах Василя Палія кипів нестримний глум, і я боявся, що той насміх прочитають і стане Василь першим агнцем для заклання на тризні по бузувірові.
До мене підійшов комбат капітан Гольдман і прошепотів, перериваючи подих:
«Сержант Іваничук, тобі треба виступити нині на розводі зі словами скорботи».
Це було неможливо, я не міг, не мав права прославляти, хай і по смерті, виродка, через якого серед мільйонів невільників мучиться мій брат. Я сказав, опустивши очі:
«Не можу… Мені надто важко… Не вимовлю й слова».
«Я розумію тебе», – погодився капітан.
А Василь, слухаючи це, насилу стримував регіт, і я був у паніці: він таки засміється!
Слова скорботи виголошував хтось інший, а я думав про свою сім’ю, яка пережила – вже пережила найтяжче лихоліття. Я скоро вернуся додому, і ми з батьком будемо довго розмовляти, і завжди я буду ділитися з ним найпотаємнішим і вголос читатиму йому все, що написав.
А ще повернеться Євген. І припаде батькові до колін, благаючи прощення. А може, батько проситиме прощення в нього?
Перед моїми очима постала картина. Мене випустили з тюрми, я прийшов у Трач і застав Євгена ще дома. Він був одягнений у бушлат, з-під якого визирав кожух автомата.
«Я тебе не пускаю, – говорив батько ослаблим голосом. – Ти йдеш на певну смерть». – «Але ж не тільки я один, весь народ бореться». – «Це безнадійна боротьба». – «Але ж упродовж усієї нашої історії ми програвали в боротьбі. Чи ж це означає, що ми маємо назавжди перестати боротися?» – «Ти занапастиш нашу сім’ю», – благав батько. – «А інші не мають сімей, тату?»
Євген поцілував маму, кивнув мені рукою, ще зупинився на порозі.
«До побачення, татусю», – сказав.
«Я тебе проклинаю!» – забив батько головою об стіл.
«То чому, чому ви мене так виховували?!» – пролунала відповідь.
І друга картина. Я йду зі школи і бачу, як центром міста чотири енкаведисти ведуть арештованого. Крадькома придивляюся до нього: руки закладені за спину, обличчя в синяках… Мати Божа, це ж Нусько! Я знову біжу в Трач і кричу на порозі: «Сталося найстрашніше!»
«Вбили?»
«Ні, спіймали…»
«Пропали ми всі», – тільки й сказав батько.
Я осуджував Євгена аж до цієї миті – найрадіснішого траурного мітингу для всіх народів світу. У цю хвилину великих надій з приводу смерті тирана я подумав: «Слава вам, хлопці, що не зганьбили нашу націю і довели народам усієї землі, що не рабами єсьмо. Друга світова війна між державами світу тривала шість років, а українська партизанська боротьба – десять! Слава вам!» Мене демобілізували швидше за всіх – помер мій батько. Це було несправедливо, він мав усього п’ятдесят шість років і – дожив до смерті Сталіна. Сказав тоді полегшено: «Діти мої зійдуться до хати». І почав чахнути, никнути, ті сили, які тримали його перед обличчям смерті, вичерпались, і він тихо відійшов від нас, не діждавшись каяття сина і не покаявшись перед ним.