Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994
- Автор: Иванычук Роман Иванович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7537-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994». Краткое содержание книги:
Ми ж поки що спостерігали галеру збоку і, маючи про всіх пожильців свою нігілістичну думку, втішалися насмішкуватими анекдотами, які поширював про них читаючий люд.
Нігілістичну – тому, що твори старих композиторів ми не мали можливості чути, їх не виконували, художників – бачити, вони не виставлялися, а письменників – читати: книги замкнули від нас на сім замків у спецфондах, нам же залишили їхні покаянні сповіді на зразок спогадів Петра Карманського «Крізь темряву» або антиукраїнського памфлета «Під чужими прапорами», написаного войовничим українофобом Володимиром Бєляєвим до спілки з Михайлом Рудницьким, в яких Карманський і Рудницький, стоячи біля ганебного стовпа, самобичувалися за свою колишню участь в українському національно-культурному процесі. Хто цього не хотів робити або ж не вмів, тих партократи примушували виступати на велелюдних зборах з апологетичними промовами на тему «Що нам дала радянська влада», та дуже швидко їм довелося відмовитись від цих політичних експериментів, бо ті промови старих галицьких інтелектуалів, які ніяк не могли оволодіти секретами більшовицької демагогії, закінчувалися часто до сліз смішними курйозами.
Денис Лук’янович у доповіді про оновлений радянський Львів сказав, до речі, приблизно таке: «І ось коли ми ходимо вулицями нашого стародавнього і вічно молодого міста, то на кожному кроці бачимо радісні переміни. Ось центральний проспект, який називався колись Гетьманські Вали, має нині ім’я великого Леніна; ось у цьому прегарному будинку урядував колись чужинецький сейм, а сьогодні в ньому розмістився наш український радянський університет; вулиця Баторого названа ім’ям славного генерала Ватутіна, і на бічній Ватутіна у старовинному ренесансовому палаці мешкали колись курви, вибачайте – проститутки, а нині тут вища партійна школа».
Григорій Смольський промовляв якось у Спілці художників про лихоліття, які пережила багатостраждальна Галичина, і заговорився: «Була колись Австрія, ми боролися і чекали зміни. Потім запанувала над нами панська Польща, але ми далі боролися і чекали зміни. Якою страшною була німецька окупація, але й тоді ми боролися і чекали-сьмо зміни. А тепер маємо нашу рідну радянську державу, щоденно боремося за щасливе і радісне життя і – чекаємо зміни…»
Найточніше, проте, висловився з приводу політичних ситуацій у Галичині Станіслав Людкевич на з’їзді композиторів у Києві: «Пережили ми Австро-Угорщину, не стало на світі клаптикової імперії; перестраждали польську окупацію і дочекалися золотого вересня; навіть страшну фашистську окупацію витримали – загинув окупант, а тепер до нас прийшла рідна радянська влада – і нема на то ради!»
Жарти жартами, а старі живі класики замовкли, і довго про них ніхто нічого не чував, ото один лише раз сумна громада пирснула сміхом на похороні Іларіона Свєнціцького, коли Іван Севера закінчив свою жалобну промову словами: «Дорогий Йосифе Віссаріоновичу (мав сказати – Іларіоне Семеновичу), земля тобі пером». От в’їлося людям у пам’ять ім’я тирана!.. Сміх пирснув і раптом стих – не тільки тому, що сталося це у вельми траурну хвилину: кожен подумав, де б опинився Севера, якби він допустився подібного ляпу кілька років тому!
Старі класики прийшли до нас – і то частково – лише тоді, коли більшості з них не стало. Невтомний критик і літературознавець Микола Ільницький поволі, але методично повертав нам неповторного прозаїка-новатора Михайла Яцкова; зі скульптурними роботами Івана Севери я познайомився вже після його смерті; лекції із староболгарської літератури ми встигли ще дослухати у професора Свєнціцького: він у той час дуже вже забувався, проте ми були щасливі, що могли бачити і слухати великого вченого; другий великий учений Михайло Возняк прийшов на захист курсової роботи «Фольклорна основа „Тіней забутих предків“», матеріал для якої я зібрав ще до служби в армії під час пам’ятної подорожі по горах з Дмитром Павличком, та старий академік, як мені здавалося, був уже ніби відсутній, незабаром він і помер; а кантату «Кавказ» Станіслава Людкевича мені довелося вперше чути аж на 90-літньому ювілеї автора.