Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Потім, коли я видав першу свою книжечку новел «Прут несе кригу» (із повісті, яку написав у армії, тільки заголовок залишився), ректор Лазаренко, втішений, що Павличко не обманув, обіцяючи, що з мене вийде письменник, вислав цю книжку до ТОУКу, і на неї у своїй газеті відгукнувся Петро Кравчук, зробивши для мене перше міжнародне паблісіті. Згодом з Кравчуком ми подружили, я й донині не можу сказати про нього жодного лихого слова. Вони ж, «прогресисти», були на той час єдиними зв’язковими між нами й діаспорою: коли вся українська еміграція мала можливість слухати хор Вірьовки и дивитися ансамбль Вірського, то в цьому виключна заслуга ЛАУ і ТОУК. Проте півроку тому, коли я летів до Канади на запрошення вінніпезької «Просвіти» і в літаку випадково зустрівся з Петром Кравчуком, мені мимоволі стало шкода, що такі діяльні, як він, люди – а їх було чимало – через свою сліпу вірність комуністичним ідеалам навіки залишилися на узбіччі всеукраїнського культурного і політичного процесу…

Львівські студенти почали організовувати наукові гуртки і літературні студії – їх і далі контролювали ті самі череповські із комітету комсомолу, і, хоч хижа хватка більшовицьких кураторів помітно ослабла, залишився і продовжував все ж таки лякати нас зловісний їх оскал. Коли в малому актовому залі, наприклад, зачитували закритий лист Хрущова про культ Сталіна, і я, не приховуючи зловтіхи, голосніше за всіх плескав у долоні, Череповський «по-дружньому» порадив, щоб я вгамовував свої емоції, якщо не хочу бути ще раз виключений з університету. Проте вже ніщо не могло стримати відлиги: більшовицький кулак невтримно розтулювався. Дивувалась зима…

До університетської літературної студії належали тоді, крім її керівника Дмитра Павличка, – Ростислав Братунь, Василь Колодій, Григорій Глазов, Микола Петренко, Галина Леонченко, Володимир Лучук (найоригінальніший на той час поет-новатор), Григорій Печенівський, Георгій Книш, я, а на підходах з’явилися Роман Лубківський, Роман Кудлик, Дмитро Герасимчук, Михайло Косів, Ніна Бічуя… Остання, правда, – оте зарозуміле дівча з довгим до пояса русявим волоссям – незалежно і гордо косувала очима на поетичну рать, що збиралася в 114-й аудиторії, поолімпійськи зверхньо не сприймаючи наших традиційних соплів, і зухвало бомкала перед нами кольоровим м’ячиком: не знала, бідолашна, що незабаром сама прийде до нас і ніде від нас не зможе вже подітися, та назавжди залишиться самотньою зі своїм оригінальним і неприйнятним у нашій заполітизованій і сентиментальній читацькій громаді – модерним стилем…

Гай, гай – косяки золотих і срібних, більших і менших рибок гасали, метушилися в заплавах біля берега змілілої за час радянської посухи літературної ріки і не сміли, не могли іще вирватися з них у замшіле русло, по хребті якого повільно і сонно пливла протрухлявіла мистецька галера, на кормі якої сиділи й куняли за життя віджилі класики галицького культурного процесу – письменники Михайло Яцків і Денис Лукіянович, художники Іван Севера і Григорій Смольський, вчені Іларіон Свєнціцький і Михайло Возняк, композитор Станіслав Людкевич і ще багато-багато знаменитих дідуганів, які пристосуватися до нового життя не вміли, а тому нічого або майже нічого не творили; за штурвалом стояв колись доволі здібний, а тепер до всього збайдужілий Петро Козланюк, лоцманами на цій галері служили меценат молодих письменників, але затрачений на спекулятивній публіцистиці красень Юрій Мельничук та закінчений цинік Петро Інгульський, про якого говорили, що для того, аби публіку розсмішити, він ладен рідній мамі в очі плюнути, а барменом працював невтомний і винахідливий знавець галицького політичного життя, водно захмелений енциклопедист з потрощеним хребтом Тарас Мигаль. І тільки Ірина Вільде, вічно енергійна й мудра жінка, яка увібрала в себе всі галицькі достоїнства і гріхи, сиділа окремішньо на палубі із закоченими на ногах камашами і, спустивши ноги у воду, дивилася в наш бік, терпляче очікуючи, поки золоті і срібні рибки зважаться нарешті вийти в русло і всі зберуться біля її ніг.