Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994
- Автор: Иванычук Роман Иванович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7537-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994». Краткое содержание книги:
Думаю собі тепер, у своєму поважному віці, зі скрухою: ми найщасливіше покоління, бо нам судилося дожити до незалежності України, і водночас найбільш обкрадене інтелектуально. Ми самоуки або неуки, перед нами нині відкрився світ, ми проникаємо в нього і паленіємо від сорому за свою німоту, встилаємося своєї непрофесійності, недорікуватості в дискусіях; вінніпезький професор Мирослав Шкандрій, який мені в сини годиться, переходить у бесіді з мови на мову так легко, як я з української на російську, знає їх щонайменше п’ять, а ми мали таку високу професуру і в гімназіях, і в університетах – і не мали жодної можливості скористатися з її знань, бо комуністична система найбільше боялася національного інтелекту і якщо вже й не знищувала фізично його носіїв, то примушувала їх замовчувати настільки глухо, що в професора Рудницького, наприклад, який знав понад десяток мов, ми могли навчитися хіба що літературних каламбурів.
Воістину обкраденими збуджені, як передбачав колись Шевченко, і передовсім духовно. А тому мені стає страшно, бо наш бездарний український парламент (бездарний сьогодні – в самостійній державі, бо вчора він ще творив революцію) так мало приділяє уваги культурі, яка повинна стати головною підвалиною держави: хліб буде, і хліб ми з’їмо, а що, крім освіченості, є запорукою безперервного цивілізованого розвитку? Згадаймо хоча б Японію, яка так мало має території, власного хліба і скарбів земних, а завдяки високому розвиткові науки і культури диктує світові ринкові закони.
Але бачу вже я нове освічене покоління, яке надолужить те, що втратили ми. І якщо нині в українському парламенті, який є ні що інше як політичний бульйон, виросли такі професійні економісти, як Володимир Пилипчук, Олександр Барабаш, Віктор Пинзеник, юристи Сергій Головатий та Віктор Бедь, то можна сподіватися, що вже їхні учні будуть кваліфікованими будівниками України.
Тільки б ніхто не опікувався нами… Коли я проводив свою передвиборну кампанію, мій конкурент, трускавецький лікар Мирон Бучацький відповів одному ревному «опікунові», який переконував нас, що Україна сама існувати не зможе: «Не турбуйтеся нами. Лише вступіться з дороги, а нам залишіть пилу й сокиру. І ми здивуємо світ».
Не так воно просто, як говориться, але рація є в одному: стати багатим – матеріально і духовно – може тільки вільний народ.
Отож наше літературне покоління розминулося із ще живими тоді класиками, але так чи інакше мусило вийти на шкафут мистецької галери, де – біля штурвалу – зайняли місце літературні посередності, що їх згуртував біля себе збайдужілий до всього, крім міцних напоїв, голова Львівської організації Спілки письменників України Петро Козланюк, який сам – я повинен це сказати – посередністю не був: був він жертвою радянської бездуховності й безперспективності; стати справжнім письменником не мав мужності, а створювати читабельну комуністичну жуйку – пробував, але це йому не вдавалось, і він дочасу поламав перо.
Та знаходилась на палубі галери, на наше щастя, Ірина Вільде й сміливо виходив по трапу могутній письменник, до пори потім згаслий, – Григорій Тютюнник.
Атмосфера для нашого розвитку була більш-менш сприятливою: ректор Євген Лазаренко розбурхав сонне царство університету. Відбулося велике свято Франкового сторіччя, Нагуєвичі стали студентською Меккою; у Підлиссі, з ініціативи Лазаренка, при нечуваному за радянської влади многолюдці встановлено пам’ятник Маркіянові Шашкевичу роботи скульптора Дмитра Крвавича; відсвятковано в університеті 50-річчя Андрія Малишка, який до смерті перелякав партократію своєю промовою, спрямованою проти русифікації, але саме тоді зачаївся у львівському обкомі партії найлютіший ворог української культури Валентин Маланчук, який спочатку вижив зі Львова Євгена Костянтиновича, а потім взявся за всіх нас…