Любові полум’я

Віола страждала. Вже тоді відчула, що він не та людина, з якою їй хотілося б прожити усе життя. Почала сумніватися у правильності свого вибору… Але за якийсь час повністю поринула у виховання їх маленької донечки. І, як будь-яка жінка, аж світилася від щастя. Та все одно не змогла довго нидіти у декретній відпустці. З неймовірними зусиллями наполягла на своєму виході на роботу. Андріан був категорично проти. Але Віола не з тих, хто відступає.

Вона знову відчула себе у центрі життя, уваги. Зустрічалася з подругами у театрах, кіно, виставках і концертах. Знову поповнювала списки своїх шанувальників, кожен з яких, мабуть, потайки сподівався на якісь стосунки. Та це її тільки веселило.

Андріан якось відмежувався, поринувши у свій бізнес. Багато часу приділяв друзям. Зустрічалися тільки ввечері. Перекидалися парою слів на ніч.

— Як справи на роботі? Якісь нові крупні клієнти є?

— Слухай, для чого тобі мій головний біль? Живи своїм життям! — сухо відрізав.

— Ну, вибач, — збентежено відповідала, почуваючись, ніби здійснила брутальну спробу зламати чужий комп’ютер.

І більше вже ніколи не наполягала. Десь прочитала, що щасливі сімейні пари спілкуються найменше. Переконала себе, що це й справді так. Адже, з усім решта у них було нормально. Озираючись на інші сім’ї, бачила у них ту ж саму сірість, хіба що об’єднувало їх щось більше. Що?!

Знову зайнялася самоосвітою: поринула у вивчення мов, захопилася східною філософією. Не могла жити без нових знань, бо була губкою, що вдячно поглинала навколишній світ. А потім виливала перетравлене усіма можливими барвами свого ліричного вокалу. Струменіла…

Більше не турбувала чоловіка, так обом було комфортніше. Зрозуміла, що він, мабуть, не хотів підійматися до неї, бо досягти цього складно. Йому простіше було опустити її до рівня звичайної жінки, домогосподарки. Говорив їй про це кожної слушної миті: «Усі жінки, як жінки. А моя — оперна співачка! Ти краще сім’єю займися, дитиною». І тут він лукавив!

Якось у садочку малої готувалися до Новорічних святкувань.

— Пані Віоло, — звертається вихователька зі садочка, — Орися у нас буде Сніговою королевою на свято Нового року. Ось, вам її слова, — вона тицяє в руки вирваний з зошита листочок з написаними від руки віршиками. -- І про костюм подбайте завчасно, бо в прокатах таке швидко розбирають.

— Ну, що ви, пані Лідо! Я сама можу, пошию, — відповідає молода мама.

— А ви ще й шити вмієте?! — непідробне здивування на обличчі виховательки.

— Авжеж, мама навчила. Так, що не пропадемо, — з іронією.

І до свята Орися мала пишне вбрання Королеви снігу, пошите безсонними ночами. Ніхто й гадки не мав, що воно не куплене. Виглядало бездоганно і красиво…

Віола боролася зі своїм божевільним почуттям до Віктора. Відчувала сум’яття у присутності його дружини. Була абсолютно незадоволена собою при зустрічі з ними обома. Його сім’я, свої, нехай і, дорослі діти. Тепер вона аналізувала його поведінку, розмови. І у ньому теж щось було негаразд. Його теж щось дуже бентежило. Схоже на те, що й він переживав якусь переоцінку цінностей, оглядався на, мабуть, більшу частину пройденого шляху. «Невже й він ввійшов у той складний для мужчини життєвий період?», майнула у її голові думка. Адже він був чи не найзразковішим чоловіком, у їх товаристві. І, незважаючи на жартівливі підколи, свій імідж завжди підтримував і сам цим пишався.