Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Днів моїх пролетіло немало. Тільки сниться далеке село... Ті кислиці давно вже зів’яли, ті криниці піском занесло...
Наче сонце за лісом заходить, стеле путь на Дінці золоту...
0 задимлені труби заводу
1 смуглявий юнак на мосту.
Я блукаю і марю. А гони, як весною — мутні ручаї.
Як забуть таращанців загони і зелені обмотки мої...
Багряніло життя, ніби хмари в вишині над туманами трав... Я про чоботи хромові марив, самогоном журбу заливав.
А тепер я поет... і не знаю, де мета і чого я хотів.
Я і чоботи хромові маю, та наївність свою загубив.
Де ж ти мій ніяковий Володю з золотими очима, як став... що колись працював на заводі і в траві Жюля Берна читав.
Я блукаю сумний і нечулий, по-осінньому віти хита.
Все минуло, як молота гули, як шипшина моя золота.
Тротуарами осінь блукає, і подібний до осені я.
Одсіяли зірниці над гаєм, так і день мій колись одсія.
На життя я дивлюся неначе крізь якусь зачаровану муть... І за мною ніхто не заплаче, як на цвинтар мене понесуть.
Як на зламаних крилах Ікара, в вишину не здіймусь уже я.
О мої золоті тротуари,
о загублена юність моя!
[7925]
Моє сяйво погасло навіки, одцвіли всі хвилини і дні.
Скоро, скоро під регіт і крики догорю я на власнім огні. Тишина. Ні зітхання, ні руху.
Не залить мені муки вином.
Тільки ворон погрозливо й глухо закричав за холодним вікном.
Од очей, мов огонь, простяглося моє горе в пустелю німу.
Золоте і пахуче волосся я в долоні уже не візьму.
Я — мов сон. 1 навколо нікого.
Ні обличчя, ні крику із тьми. Тільки місяць осріблені роги показав із-за муру на мить. Подививсь і розтаяв туманно, нагадав про далеке село.
І проміння на дуло нагана, як вино золоте, потекло.
Я пригадую ніч розставання.
Це було за огнями села.
Ти дивилась на мене востаннє, одірватись ніяк не могла..
Темний вітер сміявся над нами, нахилялися віти німі.
Ти плече м’ні змочила сльозами і з риданням пропала у тьмі. Тишина, і навколо — нікого.
Ні дихання, ні руху не чуть.
Наче вийшов я сам на дорогу і не знаю, куди повернуть.
Пригадав я під зоряним небом безпощадної пристрасті яд...
Я б давно повернувся до тебе, та не можу вернутись назад.
Од очей, як огонь, моє горе — уявляю твій образ крізь дим.
Не дивися на мене з докором; я не винний, кохана, ні в чім.
В моїм серці печаль і знемога все життя обернули на муть.
Ти до мене любила другого, і не в силах цього я забуть. Тишина. Ні дихання, ні руху.
Не залить мені муки вином.
Знову ворон призивно і глухо закричав за холодним вікном.
Ну, прощай, моя Нальо, я п’яний. Я іду у далекі краї.
Поцілунок останній нагана нагадає про губи твої.
[1926]
Лан і луни.. Сум і синь. До комуни наша тінь.
Нахилили віти клени, листя блимає в огні.
Ніжній пам’яті Верлена я складаю ці пісні.
Тінь, даль льоні — ЛЬОНЬ.
Шум заль і долонь.
Панни, танки у Версалі, і рубіни, і коралі... а під мурами Лашез, блиск останній лез...
День простяг криваві пальці залпами одгув.
Ой, і я ж колись версальцем для робочих був!
Пролетіло днів немало...
Дні мої руді.
Чом мене не розстріляли у Чека тоді?.. 1
Ой, росте комуна мила прямо до небес.
А мені судилось розстрілять себе.
Ой, рости, рости до неба!
Не здригне моя рука.
Буде “я” моє для себе за колегію Чека.
Он біжить смуглявий хлопчик. І завод сія...
На окраїні робочій народився я.
Ох, якби та повернули днів моїх потік: знав би я — і од Петлюри в перший день утік.
Серце тоне в туги коло, не спливе ніяк, бо не вернеться ніколи молодість моя.
От тому, що йшов робочим на робочий клас, голова моя на клоччя розлетиться враз.
Лан і рани.
Сум і ЛЬОНЬ.
Од нагана в рот — огонь.
Лане милий,
ЛЬОНЬ і люнь, одлетіла моя юнь.
[1926
* * *
Я на рани — груди кожну хвилю й час...
Ніжні, рідні люди, як же мало вас!
Мало чи багато, я й не знаю сам.
Тільки вам я радо все життя віддам.
Ой шляхи-тумани, на труні труна.
Кажуть, що я п’яний, я ж не п’ю вина.
Може, всі ми п’яні,
о багрянь моя! Навіть і в коханні не забудусь я. Вмерла, мов на карі, юні далина: сині, чорні, карі випили до дна.
Впасти б на коліна, й під глузливий сміх цілувати стіни, обнімати всіх.
Серце в тузі лине на світань гаї...
Росяна калино, лопухи мої!
Вдарю я по хвилі золотим веслом — й зашумлять похилі верби над піском... Татко мій Микола, я із тьми прийшов...
Рух який навколо, у гаю немов...