Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
Леонід забрав руку і сягнув за цигарками, припалив і сидів, дивлячись перед себе.
— Є речі, на які ми маємо різні погляди, — почав він, — але, повір мені, Дмитра я ніколи не зраджував. Я хочу сказати, що те, що вони про нього знали, знали ще до того, перш ніж я встиг вимовити бодай слово. Не моя вина, що він загинув. Вір не вір, але я теж любив Дмитра. Він мені навіть приснився якось. Ми йшли з ним лісом, і він навчав мене слухати соловейка...
Вона глянула на нього суворою вродою чорних очей, і обличчя її раптом просвітліло.
— Ти знаєш, що означає цей сон? Що Дмитро ніколи тебе не зрікався. Він постійно повторював: «Леонід не хотів нікого зрадити, він хотів вас тільки захистити...»
— Це правда.
— Він ще говорив тоді: «Я знаю Леоніда, він ще відречеться від них».
Щоб виявити своє примирення, Леонід поклав на її плече руку.
— Мар'яно, чом не забути нам про все? Що сталося, те сталося, а змінити ми й так нічого не зможемо.
— Я говорю про це, бо ти таки не зрікся їх, брате.
— Що ти маєш на увазі?
— А те, що ти у ніякій варшавській зовнішньоторговельній організації не працюєш і ніколи не працював на київських підприємствах.
Рука його так і впала з її плеча.
— Що ти хочеш тим сказати? — ледь чутно запитав він.
— Сам знаєш що.
— А звідки ти знаєш?
— Бо знаю!
— А вдома?
— Вдома нічого не знають. Думаю, що і в селі ніхто про це не має гадки.
«Але звідки їм стало про це відомо?» — розгублено подумав він. Це не були просто якісь здогади, бо говорила вона впевнено. Як таке могло трапитися? Хто тут у селі може знати, що він працює далеко за межами України? Родина якось до нього написала листа, всього один раз, на адресу поштової скриньки у Варшаві. Його ж відповідь, зрештою теж єдину, відправили тоді з Варшави.
— Я не знаю, де і ким ти працюєш, але ти продовжуєш працювати на КДБ.
Як вона могла про це дізнатися? І тут він пригадав свою останню поїздку до Москви, коли один з підлеглих Семьонова передав йому зброю і таблетки з протиотрутою. При цьому ще й сказав, щоб він до самого Берліна у жодному випадку не допустив митного догляду свого багажу. Якщо ж котрийсь із митників все-таки наполягатиме на своєму, то Леонід повинен попросити митну службу зателефонувати до Москви по певному номеру. Він ще подумав, що за дурість! Типово бюрократичні штучки. Ніби будь-який радянський, польський чи східнонімецький митник і так не здогадувався за номером пошти у візі, що він з КДБ. Адже його багаж і так ніколи не перевіряли. Чи ж би так не було і з номером варшавської поштової скриньки? Як він про це раніше не здогадався? Адже все може бути. Проте, знати про це могли лише втаємничені. А як могла про це дізнатися проста колгоспниця Мар'яна з далекого галицького села? Відповідь могла бути лише одна: рух опору продовжував діяти і всюди мав своїх людей. А його сестра активно брала в ньому участь. Отож вони, брат і сестра, по різних сторонах барикади!
— Вони тобі ще досі нашою сім'єю погрожують?
Леонід заперечливо похитав головою.
— Ні, ви зосталися такою собі додатковою гарантією, наче віддані у заставу. Та хіба це має якесь значення? Я маю право діяти на власний розсуд.
Неправда, подумав він, брешеш! Та вона лише кивнула головою у відповідь, ніби розуміє його.
— Минулого року я якось розмовляла з одним чоловіком, який розповів мені про ідеологічну обробку, яку над ним учинили. Він зрікся від усього того, в що так вірив, він зрадив усе те, що так любив. При цьому він додав: — «І все тому, що людина попросту самотня. Тебе схоплюють, залякують, не дають тобі спати, виснажують до запаморочення голови, що забудеш навіть, як тебе звати. Та найгірше те, що при цьому тебе огортає така самотність, яку годі витримати. Твою совість просто гвалтують. І робиться це дуже просто».
— А ти, брате, знаєш, що таке людська совість?
— Скажи, — спромігся він лише відповісти, механічно відколупуючи з гілки кору.
— Той чоловік сказав, що совість ніщо інше, як бажання, щоб тебе любили. Бо людина просто інакше не може. Маленьке дитя може померти, якщо не відчуватиме, що хтось його любить, а дорослий — зачахне. Добро — це те, чим завойовують любов, зло — те, чим втрачаєш право на любов. Розумієш?
— Не цілком. Що ти хочеш тим сказати?
— А ще той чоловік сказав, що коли людина самотня, розчавлена і безпорадна, як немовля, то їй хочеться бодай крихту любові. В хвилини розпуки вона прагне її навіть від тих, кого вдається їй ще бачити, від своїх власних катів. І тоді починаєш вірити в те, що тобі кажуть, і ти готовий на все, щоб їм догодити, і починаєш шкодувати, що втратив навіть право на їхню любов. І коли нарешті визнаєш свою вину, то починаєш ридати, щоб звільнитися від того нестерпного душевного тягаря.