Замах (Щось краще за смерть)

Небагато я втратив, подумав він, коли розпочався номер з двома оголеними дівами, що удавали з себе тигриць. Погрожуючи подряпати свого приборкувача, тигриці то кидались на нього, то щоразу відскакували назад від свисту його батога. Вони коцюрбилися і увивалися біля його ніг, але ніяк не хотіли стрибнути через обтягнутий папером обруч, аж поки нарешті порвали його об голову приборкувача. Потім група танцівниць почала виконувати танець гула-гула, який мав рівно стільки спільного з Гаваями, як його коньяк з Францією. При тому освітленні танцівниці скидалися на розпливчасті негативи, а їхні очеретяні спіднички і гірлянди квітів світилися в темноті, що аж рябіло в очах.

А потім дали світло, і на сцену з мостиків обабіч вибігли дівчатка з балету, хоч слово «балет» тут можна було вжити хіба-що з явним перебільшенням. Дівчата задрібцювали ногами, штучно усміхнулися, ховаючи свої принади за великими повітряними кулями з рекламним написом клубу. Пофіглярувавши під такт музики, вони почали перекидатись кулями. Те, що таку негідь осмілились назвати номером, видалося Леонідові безсоромнішим, ніж те, що на танцівницях, крім сріблястих пов'язок на стегнах, нічого не було.

Не було видно, щоб у залі хтось веселився, довкола одні зосереджені, щоб не сказати, жовчні обличчя, немов би всіх дратувало те, як їх тут намагалися пошити в дурні, і думка про той рахунок, який доведеться за це заплатити. Леонідові здавалося, що всі відвідувачі сидять тут лише тому, що вважали все життя суцільним шахрайством і, можливо, воно їм обридло, так як і йому. Все обман, подумав він, і ті дівки теж. Поголені і напудрені, підфарбовані і розмальовані з застиглими усмішками на манекенових обличчях, так що людського від них мало що і залишилось. Варто було б якусь вибрати, але не так-то легко було зупинити на якійсь з них свій погляд. У тієї крихітної брюнетки, що стояла ближче до нього, було видно, що груди, як тільки вона опускала руки, вже починали звисати. Тому вона якомога довше тримала руки над головою, а коли треба було їх опустити, то випрямляла плечі, напружуючи м'язи або шустро ховаючись за повітряну кулю. І те, що вона намагалася свої обвислі груди приховати, зробило її в очах Леоніда принаймні живою людиною, вирізняючи її серед інших. Це були принаймні груди, а не селіконові м'ячі. І саме вони дали йому відчуття, що вона з плоті і крові, а не манекен. Наприкінці танцівниці, цмокаючи губами, почали кидати кулі до зали, проте лише поодинокі відвідувачі робили спроби їх упіймати, більшість же відбивала їх з понурим виразом або підривала їх, тицяючи в них цигарками.

— Настав час довершити наше діло, — сказав йому Борис. — Ми в цейтноті, — додав він.