Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
І Леонід раптом ідентифікував себе з цими людьми, які марширували під трибунами, бо в них він побачив блискуче втілення віри і надії своєї юності. Ми були пригноблені і ми повстали, ми були рабами, але ми скинули кайдани. Ми терпіли нужду і холод, але наша сила відродилась у новому поколінні. Ми почали з руїн, і ось чого ми досягли. Розмаяні криваво-червоні прапори внизу під трибунами раптом здалися йому червоним потоком. Як не згадати ті мільйони, що пожертвували для перемоги свою кров? Ми пролили море крові і сліз, але ми свого досягли, зібравши всю волю і силу в один-єдиний кулак. Волю і силу, які взяли гору над усім. Попереду ще довгий шлях і хоч у минулому були допущені помилки, ми підемо вперед. І всі ці незліченні, звернені в один бік погляди випромінюють надію, а рішучість їхня лунає в єдиному тисячократно карбованому кроці. Ми наш, ми новий світ побудуємо! Діти анальфабетів засіли в університетських аудиторіях! Ми піднімаємо цілину і будуємо нові міста. Нас мільйони і за нами майбутнє! Як прикро, що серед нас немає тих, кого я знав по рідній Бусівці часів дитинства. Багато хто загинув, багато хто ув'язнений або засланий, бо ними володіли інші мрії і надії, але колись від крайнього Сходу до крайнього Заходу буде так, як тут на Червоній площі: всі стануть єдиною щасливою родиною, що руку об руку крокує у майбутнє, яке не подарує жоден Бог, але яке ми побудуємо самі.
І тут до нього ніби долинув голос Бориса: «Наше завдання полягає у захисті майбутнього. Нам треба запобігти тому, щоб усі ці сповнені довірою і радістю юнаки і дівчата не мусили, як ми, споглядати море крові і сліз. Нам належить запобігти, щоб майбутнє, якого вони так прагнуть і в яке так вірять і заради якого працюють, не було віддалене божевільними і мерзотниками, які намагаються повернути хід історії назад. Все це вражаюче свято весни було б неможливим, якби не ті солдати і міліціонери там, унизу. І вся ця впевнена демонстрація трудящих мас змінилася б хаосом і панікою, якби не сила, що змушує до порядку. Варто їх залишити без нагляду, як усі ці доброзичливі люди, самі того не відаючи, зіб'ються в нестямний тлум і розчавлять одне одного, як це мало місце на Ходинці під час коронації царя. Інколи доводиться бути жорстоким. Якщо ти Лафонтен чи Метерлінк, то можеш поетично і з почуттям писати про всяких там комах, але якщо тобі доводиться рятувати врожай, то тут уже поливай отрутою.
Раптом Леоніда охопила зневіра. Мова йде не про комах, подумав він. Ідеться про людей. Як же благородно захищати людське життя, а не забирати його! Це просто жах, хоч говорять вони про це мало не медичною термінологією застосувати подвійну дозу...
13
З боку Зандштрасе Леонід мав змогу спостерігати за в'їздом до двору на Лімпрунштрасе. Оскільки було сказано «гараж або під'їзд будинку», то вибрав полудневий час, коли Заремба міг заскочити додому. Це мало свої переваги. Якщо побачить Зарембу у супроводі, то навіть туди не поткнеться. Якщо Заремба буде сам, то той змушений буде спочатку заїхати у двір, відкрити гаражні двері, поставити машину в гараж і знову закрити двері. Отож часу буде більш ніж достатньо. Підстерігав він усього годину до півдругої, довше стовбичити там було небажано. Тоді пообідав і пішов до кінотеатру.
Після двох днів невдалої засідки Леонід вирішив спробувати вистежити Зарембу ближче під вечір. Чи це щось дасть, він не знав, проте в обідню пору Зандштрасе не видалась йому досить людною, щоб просто так стояти на ній цілу годину. Ще не було й півп'ятої, як Леонід побачив, як через Массманплац до Лімпрунштрасе наближається синій опель. Заремба був сам. Леонід рушив за ним, на ходу відкручуючи у внутрішній кишені запобіжники на цівках. У дворі загорнув зброю у газету, яку тепер недбало тримав в руці. На подвір'ї нікого не було, двері Зарембового гаража навстіж, Заремба саме висідав з машини. Кращої нагоди годі чекати. Навіть якщо Мирослав Заремба щось і запідозрить, то з в'язкою ключів у руках він навіть не встигне сягнути за пістолетом. Але той, очевидно, нічого і не запідозрював, бо саме замикав авто. Він і не здогадувався, що смерть до нього наближається, що вона заледве в двадцяти кроках від нього і що нічого його не врятує. Він не здогадувався, що має вмерти, що жити залишилося лиш одну-дві хвилини.