Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
— Цікаве пояснення, — трохи роздратовано відповів Леонід. — Проте мене ідеологічно не обробляли, якщо ти це маєш на увазі.
— Знаю, брате, — вибачливим тоном перебила Мар'яна, — але коли я слухала того чоловіка, то пригадала Дмитрові слова про те, що на тебе чекає самотність. Тоді я цього ще не розуміла. Я вважала, що ти думаєш, що ми тебе зреклись. Що не любимо більше. І тоді я відчула себе винною...
На якусь мить він сердився на те, що Мар'яна намагалася залізти йому в душу, вивідати його таємниці, але при останніх її словах його захлинула хвиля розчуленості.
— Можна я тебе розцілую?
Він абсолютно не поділяв її поглядів, але дуже її любив. Вона нагадувала йому тих жінок з Кінгіру, про яких читав, коли вони з піснею на устах, узявшись за руки, пішли назустріч танкам вже після того, як чоловіки-в'язні піддалися на умовляння табірного начальства. Коли ж повстання у таборі придушили, то понад шістсот жінок добровільно погодилися, щоб їх відправили слідом за чоловіками на Колиму. Отакого гарту була і Мар'яна.
— Хоч і не погоджуюсь з тобою, проте я дуже тебе люблю, — додав він.
У відповідь вона торкнулася його рукою.
— У тебе хтось є?
Помовчавши мить, він відповів ствердно.
— Розкажи про неї.
— Та що тут розказувати! Звуть її Гедвіг, і мешкає вона у Східній Німеччині. Ось вона.
І дістав з портмоне її фото.
— В дійсності вона вродливіша, але якось мені це не вдається зафіксувати фотоапаратом.
— Вона тебе кохає?
— Так, дуже, і навіть не розумію чому.
— Вона вродлива. Напевне, ти її теж кохаєш, брате. А скільки їй років?
— Двадцять один.
— Думаю, що ми б з нею подружили, — сказала Мар'яна, продовжуючи розглядати фото.
— Її мати цієї зими померла. Це її дуже засмутило, тепер вона мешкає з батьком та молодшим братом майже біля Західного Берліна. Поратись по господарству допомагає ще тітка, яка поселилась у них.
— Чому ви не одружитесь?
— Ми хочемо, але це не так просто.
— А чому?
— Бо начальство хоче, щоб я взяв собі радянську дівчину. А я якось не хочу, а з Гедвіг ще не находжу спільної мови. Якась вона ще анти...
— Продовжуй, братику, вона починає мені чимдалі більше подобатися.
— Це не те, що ви тут собі думаєте. Політика її не цікавить. Думаю, що це все від того, що вона ще не знає, що таке справжній соціалізм.
— Що ти хочеш цим сказати? Хіба вона живе не у східній зоні?
— Так, але працює у Західному Берліні. Вона перукарка. Через ці антирадянські підбурювання на Заході люди там дістають цілком хибну уяву про нас. Над комуністичним ладом просто насміхаються.
— Я це розумію. Я завжди мала німців за людей розважливих, а розважливих комуністів за найнестерпніших людців на землі.
— Ти просто смішна, — відповів Леонід.
— То вибач і не розповідай мені більше про комуністів. Розповідай краще про свою дівчину. Вона мені симпатична.
— За віросповіданням вона католичка, і тому мати заборонила їй вступити до Союзу вільної німецької молоді. Особисто вона хотіла, бо це допомогло б їй потім у житті. Але вдома їй не дозволили і над нею знущались. Їй також не дозволили взяти участь у святі цивільної конфірмації для випускників середніх шкіл. Тут уже її батько, який працює на залізниці, мав клопоти на роботі. Тепер ті ж самі клопоти вони мають з наймолодшим, з Петером. Проте вони в цьому не зізнаються. До того ж її старший брат потрапив під кінець війни до Сибіру як військовополонений. З того часу про нього нічого більше не чули. Хлопцеві було тоді шістнадцять.
— Вона знає, хто ти насправді?
— Ні. Думає, що я перекладач, і то знає мене тільки під чужим прізвищем. Тільки прошу тебе, нікому про це не розповідай, гаразд? Навіть...друзям!
— Нікому, нікому, братику. Я не розкажу нікому. Але тобі доведеться колись-таки все їй розказати.
— Все у свій час. Особисто я проти. Думаю, що це буде для неї шоком, а втрачати її не хочу.
— А якщо не дістанеш дозволу, щоб одружитися з нею?
— Вона хоче, щоб я втік з нею на Захід. У Берліні це неважко.
— А чому не втікаєте вже? Хіба не через нас?
— Так і ні. Думаю, що вам би це так просто не минулося, і це теж поважна причина. Просто сам не хочу. Я знаю Захід і ненавиджу його. Я вірю в соціалізм, Мар'яно, вірю, що тут свобода, щастя і справедливість... переможуть, — швидко виправився він, коли побачив її вираз обличчя.