Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
14
Хатинка в Бусівці видалася ще меншою і темнішою, ніж пам'ятав її Леонід. У цьому примітивному бутті, з якого давно виріс, були реалії, які він уже призабув і тепер їх собі пригадував, то частково розчулено, то частково з огидою, розгублено запитуючи себе, чи завжди воно так було і чому він раніше їх не зауважив. Зустріли його як блудного сина, бо справді його любили. І не через ті подарунки, які привіз із собою. У Леоніда склалося враження, що йому справді вибачили, і вже другого вечора Мар'яна йому в цьому і призналася. Якраз після вечері, коли сказав, що хоче ще прогулятись, сестра додала у тоні, який не терпить заперечень: «Піду з тобою!»
З того часу, як трапилася пригода в лісі, він уже ніколи з Мар'яною не розмовляв довірливо і намагався її взагалі уникати. До того ж, минулого разу, чотири роки тому, в нього склалося переконання, що і вона його уникає і розмовляти з ним не бажає. Він ніяковів і почувався з нею невпевнено. Але в цей приїзд, коли сестра увечері прийшла з колгоспної ферми, і він, ніяковіючи, подав їй руку, вона кинулась йому на шию, поцілувала і поплескала по плечі. А коли вона ще так несподівано запропонувала: «Я піду з тобою!», то зрозумів, що хоче з ним порозмовляти. Слова ці навели на нього невеселі думки. Мар'яні виповнилося тридцять три, і була вона ще досить вродливою, хоч виснажлива праця у колгоспі і смуток позначилися на ній. Шкода, що вона не одружена, подумав Леонід, — напевне, порівнює кожного залицяльника з Дмитром.
У селі їх перестрівали старі знайомі, які хотіли довідатись, як у нього ідуть справи, як йому подобається робота у Варшаві, яке там життя, зарплата і ціни, і всі по черзі кликали в гості. Минувши старий цвинтар, на якому вже не ховали, вони вийшли у поле і залишились наодинці.
— Тато вже постаріли, — нейтрально почав він.
— Та вони ще сильні. І не хворіють, — відповіла Мар'яна, і на цьому тема була вичерпана.
Між березами на узліссі млів блідо-рожевий серпанок, а довкола легенький вітерець колихав золотистий відблиск жита, а вдалині багряніли макові поля.
— Чи є якась краща сторона, як наша?
Леонід не квапився з відповіддю. А що знала Мар'яна про Україну? Навіть в Україні були області, де земля не йшла в жодне порівняння з тутешньою. Адже недаремно колись Україну називали «житницею Європи». А величні ліси Карпат південніше звідси та могутній Дніпро і чудове Чорне море? Просто наївно розмірковувати про Україну, якщо ти знаєш лише якусь частку Галичини і до того ж намагатимешся порівняти її з країнами, у яких сам ніколи не бував.
— Гарних країн є багато, — відповів він, звівши свій погляд на лагідне і вродливе обличчя Мар'яни. — І думаю, що вони всі гарні по-своєму, але рідна земля людям найбільш дорога. Це як з рідною матір'ю. Коли ти малий, то вважаєш, що вона найвродливіша, а коли дорослішаєш, то врода тут уже ні до чого. Навіть якщо вона була найневродливішою, то все одно любиш її.
— Маєш рацію, — погодилась Мар'яна і раптом прислухалась до пташиного співу. Леонід спіймав себе на тому, що йому вже раз приснився цей ліс, цей спів і Дмитро. Та розказати їй про цей сон він не наважився.
— Давай сядемо, — побачивши повалений стовбур, запропонувала Мар'яна, — мушу з тобою поговорити.
Вона взяла його за руку і повела за собою. Руки її були великі, грубі та потріскані, бо працювала нарівні з чоловіками на фермі.
— Послухай, брате, — слова ці вона вимовила насилу. Так і відчувалось, що вона довго обмірковувала, що має сказати. — Не хочу, щоб ти докоряв себе в тому, що трапилося. Що сталося, те сталося.
Леонід не знав, що відповісти, і мовчав.
— Тоді, коли ти щойно виїхав, Дмитро мені про все розповів. Я була просто приголомшена і зненавиділа тебе.
За цими словами вона знову взяла його руку і погладила її, наче намагаючись цим пом'якшити суворість слів. Вона глянула на нього, і в її очах забриніли сльози.
— Якби я тебе тоді зустріла, то ладна була застрелити. Та Дмитро сказав: «Ми збережемо у своїх серцях тих, хто загинув. Ми збережемо у своїх серцях і тих, кого вивезли. Але від тих, кого примусили до зради, — ми зрікаємося. Хоч саме вони найбільше заслуговують на наше співчуття, бо їм завдано найбільшого зла. То ще дитина, до того ж відтепер він прирік себе на самотність...»