Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
Леонід уже опинився на подвір'ї, швидкий погляд ліворуч і праворуч переконав його, що довкола немає нікого. Він опинився сам на сам із Зарембою, який, нічого не підозрюючи, стояв до нього спиною. Може, він навіть і не зауважив Леоніда...
Зненацька Леонід рвучко повернувся і пішов геть. По Лімпрунштрасе він попрямував на Ерцґісерайштрасе. Він так і не взяв собі в толк, що з ним сталось: він не наважився і ретирувався. Якби не багаторічний вишкіл, то просто кинувся б навтікача. Він завернув на Німфенбургерштрасе і пішов тією самою дорогою, як тоді після замаху на професора, з тією лише різницею, що цього разу він цього не зробив. Владу над ним перебрало якесь навіювання. Я цього не зробив!
Поблизу парку Гофґартен він завернув до музею зброї. Біля місточка через потік він розрядив обидва дула у воду, розібрав зброю, кинув частину деталей до води, а решту — біля іншого місточка. Автоматизм цих дій повернув його до реальності. Вони були складовою завдання. Минулого разу йому зробили зауваження за те, що викинув тоді зброю, не розібравши її. Щойно він покінчив із зброєю, як виникло питання: «А що тепер? Розібрати ти її розібрав. А що сказати Борисові? Що на нього напала меланхолія? Невже це вдовольнить його чи вдовольнить Москву? Що, починає хворіти душа, Леоніде Свобода? Ну що ж, тоді ми утримаємось від цього завдання».
Роками його привчали до беззаперечного послуху. Накази треба виконати, чи розуміє їх, чи ні, чи погоджується з ними, чи ні. Їх просто виконують, ось і все тут. Простіше не буває. Раптом його охопив страх, як тоді в дитинстві, коли йому здалося, що вперше в житті скоїв смертельний гріх. Почуття непоправності вчиненого роз'їдало його, мов виразка. Тоді йому теж здалося, що сонце згасло і запав страшний морок, у якому почував себе самітним, залишеним і відкинутим Богом. Ще років два тому він був переконаний, що Бога немає.
Хвилю екстазу і почуття визволення тепер ніби рукою зняло, щоб поступитися місцем усвідомленням того, що він не виконав наказу, зрадив ідеалам на користь ворогам. Це було вже почуття вини та страху заразом. Хоч він і визнавав, що винен, що заслуговує на кару, все це його лякало. Інстинкт самозбереження велів приховати свою вину. Але як? Можна сказати, що Заремба був з охороною і тому не вдалося виконати завдання. Можна. І навіть якщо — і це не виключено — хтось за ним спостерігав з Лімпунштрасе, то йому і так не вдалося вистежити ситуацію, яка склалася на подвір'ї. Ніхто не зможе довести, що там раптом не з'явилась охорона, яка і зіпсувала всі наміри. Та це ще не причина, щоб викидати зброю. Навіщо він це зробив? Єдиною сприйнятливою версією було те, що він забоявся, що його викриють. Що боявся, що його помітили і тому пішов до Гофгартена? В таких випадках зброю кидають до першої-ліпшої стічної каналізації. Якщо розказувати вже байки, то треба, щоб вони трималися купи і щоб уже комар носа не підточив, а не то — начувайся! А хто каже, що зброю одразу було викинуто? Викинути можна її було і згодом, десять днів по тому, коли, зважаючи на непередбачені обставини, треба було повертатись! Непогано. Ще є час придумати відповідну легенду...
Надія на те, що зуміє вийти сухим з води, повернула йому впевненість у собі. Панічне почуття вини дешо згасло і замінилося почуттям зради всього того, що бачив тоді на Червоній площі: появу керівників уряду, розмаяні прапори та радянську молодь.
В наступні дні він відточував легенду, яка мала б приховати його зраду. Леонід вирішив звалити все на відмички, які йому передали з Москви. Це була ручка, на яку можна було насаджувати різні ключові борідки. Проте до вхідних дверей на Лімпрунштрассе, 5 не підійшла жодна, а одна навіть зламалась і засіла в замковому отворі. Леонідові довелось добряче пововтузитись, перш ніж він видобув зламаний кусок. Позаяк йому здалося, що зламана борідка таки майже підійшла, то купив набір пилок, щоб підігнати свій квартирний ключ. Ключ був алюмінієвий і легко піддався обробці, проте борідка мала досить складну форму, яку спочатку потрібно було спиляти, перш ніж нанести профіль. Проте все виявилось надаремним, бо від обробки ключ став настільки тонким, що зламався при першій спробі.
Передбачені інструкцією десять днів він провів у Мюнхені і встиг ще двічі побачити Зарембу, обидва рази у супроводі охорони. Навіть якби мав тоді при собі зброю, то не міг би скористатися з нагоди. Це і схилило його до думки скласти якомога правдоподібний звіт. Чи ж не зробив він буквально все від нього залежне, хоч і зазнав фіаско? Що в цьому ганебного, адже вже не один агент зламав собі на цьому завданні зуби. Єдине, що міг пред'явити Борисові, так це ескіз ключа, який мав би підійти до вхідних дверей на Лімпрунштрасе. Вже через декілька днів Борис передав йому чотири ключі, виготовлені за ескізом Леоніда, і наказ вилетіти до Мюнхена, щоб випробувати їх на місці. Один з ключів відчиняв вхідні двері без проблем, проте подальшого наказу він не отримав. Йому надали відпустку, як було домовлено раніше. Можливо, доручили цю роботу комусь іншому, а може, він їх розчарував? Хоч усе це йому не сподобалось, у ньому знову зажевріла надія, що його не залучать до виконання цього жахливого завдання.