Третій рівень. Короткі історії
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-048-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Третій рівень. Короткі історії». Краткое содержание книги:
«Третій рівень» — перша і єдина збірка короткої гостросюжетної прози Андрія Кокотюхи. Тут всі форми кримінальної прози: від класичного детективу до трилера, від шахрайської історії до іронічної новели. А шанувальники детективу історичного дізнаються, хто ж насправді убив легендарного Олексу Довбуша.
4
А що міг сказати на це Стас Гончаренко…
Що попросив тоді її адвоката порадити йому якогось колегу, приватного детектива?
Що продав машину, аби оплатити його послуги і мати гроші на всі подальші витрати.
Що це найнятий ним, Стасом Гончаренко, приватний сищик зібрав інформацію і склав короткий список тих, хто може створити місцевим бізнесменам серйозні проблеми.
Що з цього списку Стає сам особисто вибрав Скаженого Сема — надто вже зібрані відомості про методи роботи громадянина Лебедька йому сподобались.
Що той-таки приватний детектив дізнався, коли Ігоря Горянова не буде в місті і викрав з офісу «Гермесу плюс» чистий фірмовий бланк. А він, Стає Гончаренко, підробив підпис свого колишнього друга і партнера. Причому, як показав час, дуже добре підробив — бідака не заперечує, що це — фальшивка, просто зрозуміти не може, коли це він таке підписав.
І головне: що він, Стає Гончаренко, найняв професійного гримера.
Знав таких зі свого колишнього театрально-кіношного життя. І що цей майстер, дивлячись на фотографію Горянова, зробив із Стаса якщо не повного двійника, то максимально схожу на Ігоря людину. Потім Стасові лишалося відкопати заритий акторський талант, пригадати манеру поведінки Горянова і зіграти його роль у тому невеличкому офісі, перед чоловіком із сивими скронями і, головне, перед самим Скаженим Семом.
За великим рахунком, будь-який адвокат, хоч той, котрий приходив до Стаса від імені його колишньої дружини, зможе довести відсутність у розписки юридичної сили. А експертиза відрізнить фальшивий підпис від справжнього. Ось тільки Скаженому Сему всі ці адвокати, закони та експертизи — по цимбалах. Тут діє інша сила, зовсім не юридична, більш руйнівна.
Нічого не міг у цій ситуації порадити Стає колишній дружині.
Проблеми індіанців не турбують шерифів…
Обережно, двері відчиняються!
Вона ще раз смикнула за ручку.
Потім — копнула зачинені металеві двері гострим носаком модного чобітка з червоного нубуку. Била не сильно, швидше для проформи, аби підбадьорити себе та прискорити прийняття небажаного рішення. Настроївши себе на відповідний лад, молода жінка натиснула кнопку, викликаючи ліфт, але коли загуло — повернулася та замислено пішла сходами вниз, навіть не дочекавшись підйомника. Якби хто дивися збоку, після цього зрозумів би остаточно — молода жінка в червоних чобітках дуже розстроїлася. Тому не знає, чого саме хоче від ситуації, в якій опинилася.
Вийшовши з під’їзду нічим не прикметної багатоповерхівки в типовому міському «спальнику», молода жінка хотіла присісти на найближчу лавку. Та раптом передумала, рішучим жестом скинула з голови каптур зимової куртки, який закривав вуха, далі рукою в тонкій замшевій рукавичці витягла з сумочки мобільник. Згорнуту вчетверо газету, яка лежала там же, довелося тримати іншою рукою, але номер, який збиралася набирати жінка, вона не знала напам’ять.
Їй відповіли після четвертого гудка. Чоловічий голос, моложавий та діловитий.
— Слухаю.
— Добрий день… — вона глибоко вдихнула. — Здрастуйте…
— Слухаю вас.
— Це фірма «Сезам»?
— Фірма «Сезам», — підтвердили з того боку, і відразу ж додали: — Наш девіз: Сезам, відкрийся!
— Ну, ви двері відкриваєте?
— Замки будь-якої складності. Квартира, офіс, сейф, що у вас там об одинадцятій ранку?
— Квартира, — молода жінка озирнулася на двері під’їзду. — Ключі загубила. Інших нема.
— Та ясно, — почулося у відповідь. — Значить, двісті гривень…
— Чекайте, — перервала вона. — Я готова більше заплатити. Про гроші не йдеться, там людина помирає.
— Де? В квартирі?
— Ні. В лікарні. А в квартирі ліки. Мені дали ключі, аби я їх забрала та привезла. Розумієте, я працюю в соціальній службі… Людина самотня, старенька…
— От нічого не розумію! — тепер уже в голосі невидимого співбесідника чулися роздратовані нотки. — Старі люди, замкнені ліки, соціальні служби… Ви можете до ладу пояснити, в чому проблема?
— Я намагаюся це зробити! — тепер молода жінка вже не стримувала розпачу, та, викрикнувши в трубку, раптом засоромилася сама себе, зосередилася, далі заговорила спокійніше. — Мене звуть Ірина Сокирко, я працівник соціальної служби. Мого підопічного забрали в лікарню. Він у тяжкому стані, дав лікарю мій номер. Я повинна взяти з квартири хворого ліки. А ключі я загубила… Так сталося…