Українське письменство

Походженням своїм Стороженко належить до служилого дворянства; дитячі роки проводить він у своїх благословенних Будищах, дістаючи, подібно до Квітки, так зване «домашнє виховання». Для завершення цієї нетяжкої науки, звичайної для панських дітей, що вчаться у ґувернерів, віддано його в харківський пансіон Робуша, де він пробув два роки, 1821—1823. В споминах Стороженка про Гоголя, такого ж середньомаєтного дворянина, як живий устає перед нами панський побут рідної обом Полтавщини 20-х рр. Ці роз’їзди по родинних святах, по храмах та іменинах, що розтягаються часом на кілька день; цілування рук у знайомих і незнайомих дам, у всіх підряд, від чого болить голова і людина тупіє; докладні розмови про службові успіхи дітей у війську та в канцеляріях, — літературні та художні уподобання, підказані фольклором та історією, такою ефектною в молодій уяві… «Что б вы нарисовали на этом фоне?» — питає у Стороженка Гоголь-ліцеїст, показуючи йому на лісову доріжку, затінену деревами. — «Німфу», — відповідає Стороженко. — «А я бы лешего или запорожского казака в красном жупане»…

Але в тому оточенні, серед якого виростають Гоголь і Стороженко, мистецтво ставиться невисоко, і найкращою життьовою стежкою уважається служба. Пробувши два роки в пансіоні надвірного радника Робуша, діставши якісь відомості з латинської, французької та німецької мови, математики та фізики, історії, географії та «ситуації», дворянський недоросль Олексій Петрів син Стороженко просить прийняти його «вольноопределяющимся» до Ніжинського кінно-єгерського полку 31 грудня 1824 р. Його приймають, і починається повільне підвищення з ранґу в ранґ. Р. 1828-го він уже прапорщик; р. 1829-го бере участь у турецькому поході і, перейшовши через Прут, дістає контузію під Журжею, якій, між іншим, приписував пізніше і свою сердечну хворобу, що отруїла йому берестейські роки. Р. 1831-го він бере участь у польськім поході, б’ється під Ожаровим і таким чином розпочинає свою знайомість з поляками, якою любив хвалитись по урядовецькому. «Прослужив в крае, — писав він Краєвському, рекомендуючи свій роман «Былое не минувшее», — с самого начала мятежа (1863 р.) и до окончания, я был посвящен во все таинства польской интриги и имел возможность собрать все факты, относящиеся к мятежу. Кроме того, 40 лет изучая шляхту, я, признаюсь, вызубрил польскую натуру в совершенстве»[295]. Р. 1834-го він поручник, 1838 — капітан, а р. 1846-го дістає ранґ майора. Р. 1849-го, «во время войны против мятежных венгров», переходить через кордон, але весь час зостається по цей бік Карпат у львівській та самборській околиці. Нарешті, міняє шаблю на каламар і по весні 1851-го височайшим наказом приставлений урядовцем особливих доручень до київського генерал-губернатора, знаменитого в свій час Бібікова. Через кілька років він уже на особливих дорученнях при міністерстві внутрішніх справ; йому доручають різні ревізійні та слідчі діла, «изъявляют благоволения», дають чини аж до «действительного статского советника» включно. Під час польського повстання 1863 р. він відряджений до генерал-губернатора «Північно-західного краю» і нарешті р. 1868 призначений берестейським повітовим маршалком і головою мирового з’їзду. На цій посаді він пробув до смерті, не вважаючи на безсоння та хвороби, заклопотаний рекрутчиною, роз’їздами та візитами до начальства.