Українське письменство

Далі. Дія Стороженкового роману відбувається здебільшого у Великих Будищах, в родовому гнізді Бульбашок: там народилися брати-близнята 174… р., там же року 179… і уривається їх життьова путь. Великі Будища, Диканька, Кучугурівщина з млинами на Ворсклі, величезний лісовий масив над крутоберегою річкою, що й тепер од нього залишилося кілька тисяч десятин Диканьського лісу; а з другого боку — розлогий та родючий степ, де Бульбашки виводять коней і курять горілку — от пейзаж, на тлі якого проходять постаті і події роману. Знов беремо IV том «Малороссийского родословника» В. Л. Модзалевського[293] і щось дуже подібне читаємо про самого автора. Дитячі і юнацькі роки О. П. Стороженко проводить у м. Будищах, на Зіньківщині. Там Стороженкам належать 103 душі в самому містечку та 12 — на степу, у х. Криворотченковій Балці. Такі відомості 1817 р.; через 10 літ це число виростає до 137 кріпацьких душ при 984 десятинах землі (із них 284 лісу). До цього треба додати винокурний та кінський заводи і дерев’яний дім у самих Будищах.

Аналогію можна ще продовжити. Батько письменника Петро Данилович Стороженко розпочав свою службу, подібно до Семенка та Івася Бульбашок, під началом Румянцева (правда, реґістратором у штабній канцелярії); подібно до Бульбашок, брав участь у турецьких походах (тільки під час т. зв. другої турецької війни 1787—1791 рр.) і, відслуживши своє «вірою і правдою», пішов на вислугу з чином поручика. Від нього міг почути письменник і про Румянцева-Задунайського, якого називає в своїй повісті «великим полководцем». Подібно до Бульбашок, і Стороженки «в мінливих обставинах XVIII віку» перетворюються з козацьких старшин на вірнопідданих і благородних малоросійських дворян, вимінюють свої традиційні ранґи — сотників, полковників, військових товаришів на російські табельні — поручників, майорів та асесорів, дістаючи в нагороду за службу і прикуповуючи ґрунта та угіддя, округляючи свої маєтки.

Старий будищанський обиватель, батько наших братів-близнят, досить типова фігура для старої панської України. Він має справи у генеральнім суді, позивається із своїм сусідом Покришкою. В скринях у нього поприховувано чимало старих батьківських карбованців та дукатів, на його добро важить розбійник Гаркуша, і, можливо, тільки хоробрість сина Семенка урятовує його від розбишацької сорочки та червоних чобітків. Діти його, осівши на батьківщині, ще збільшують старовинний родовий добробут. Стороженко уважно нотує в романі, що Івана Семеновича «трудно было оторвать от хозяйства, которым он деятельно занимался». Він «увеличил хлебопашество, усилил винокурение» і «на столбовой дороге», що йшла через поля Бульбашок, «устроил в выгодных местах шинки и заезжие дворы и такими действиями почти удвоил доход с имения». В ту пору натурального господарства, коли багато було «простого продукта» і мало грошей, срібло у Бульбашок не виводиться: «Куда девать эти гроши? — часто говорила Марфа Ивановна. — Полная скринька карбованцев и битком набита дукатами жестяная сахарница. Если бы поблизу продавался небольшой хуторок, то можно бы купить». На ці лежалі гроші Бульбашки купують дорогі речі та хутра (дуже цікаві сторінки, присвячені описові Ільїнського ярмарку в Ромні), а також і великий хутір Кучугурівщину, з 250 душами, добре впорядкованими млинами на Ворсклі та великою кількістю землі.