Українське письменство

До речі, Стороженків образ Гаркуші (правда, не так з «Братів-близнят», як із драматичних сцен) підказав Кулішеві його характеристику Стороженка, як письменника антиісторичного, що «не розуміє і не поважає історії». В листах до О. Барвінського читаємо: «Гаркуша» (Стороженків) нікчемність (брехня!)»[304]. На думку А. Шамрая, Стороженків Гаркуша є просто данина романтичній літературній моді — «уславлений тип благородного розбійника у всій пишноті його декоративної краси»[305].

За ефектною повістю про Гаркушу Стороженко переходить до оповідання про турецький похід та про кампанію 1769—1770 рр. На протилежність до попередніх розділів, тут майже нічого нема романтично прикрашеного. В оповіданні сплітаються, либонь, власні спомини Стороженкові про свої військові роки (Губанов, Бірюлькін, брати Мінаєви, обов’язкові обіди у майора з іспитом із артикула, нарешті, історія Семенкових грошей) з досить сухуватими відомостями про бої та маршрути російського війська. Але єсть і тут місця, де Стороженкові уявлення про старовину свідчать про деяку довільність його фантазії. Так, напр., ми читаємо, як, перейшовши через Дніпро і ставши в Чигирині, військо слухає молебень, що його править архімандрит Кирилівського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський. До речі, Мелхіседек був ігуменом не Кирилівського, а Мотронинського монастиря і, починаючи з літа 1766 р., ні в Чигирині, ні в околиці його не жив. Джерелом Стороженкових відомостей була, як видко з авторської примітки до цих сторінок, «История Малороссии» Маркевича, книга, виповнена фантазіями і ненадійна. Повстання гайдамаків 1768 р. з’ясовується в ній релігійними переслідуваннями з боку єзуїтів. Повстання благословляє архієпископ Переяславський Гервасій Лінцевський, що відає православними парафіями Правобережжя, а його помічник, ігумен Мелхіседек на Зелені свята 1766 року (?) передав Залізнякові «золоту грамоту цариці Катерини». Він же роздає гайдамакам і свячені ножі.

Кілька довідок із спеціальних історичних праць з’ясують нам співвідношення вигадки та правди і в цьому образі. «Первый резник и бунтовщик», на думку польської адміністрації, Мелхіседек Значко-Яворський був людиною дуже від того далекою. Р. 1761-го призначений на управителя задніпрянської частини Переяславської єпархії, він намагався вибороти права дисидентів цілком леґальним шляхом. Через єпархіальне начальство він звертається до Синоду. Використовуючи фактичну силу російської дипломатії у Польщі, він просить у польського короля підтвердження давніх прав та привілеїв «о вольном содержании греко-российского благочестия». Його подорожі до Петербурґа (1765) та Варшави (1766) настроїли проти нього місцеву польську владу та уніатське правління церковне і повели до ув’язнення Мелхіседека. З ув’язнення він утік у жовтні 1766 р. і більше до Мотронинського монастиря не вертався. Розуміється, цього дуже мало, щоб уявляти його на зразок шевченківського благочинного із «Гайдамаків» з його аґітаційним казанням: «Молітесь, братія»[306]… Уже передбачаючи повстання, угадуючи, що воно ставатиме під прапор боротьби релігійної, він писав до людності Сміли й Черкас: «Болше терпіли, еще потерпіте. Ховайтеся, утікайте, а до гайдамак не приставайте. Наше діло судом доходить да терпініем. Лучше безвинно пострадати, нежели виноватым жити».