Українське письменство

Багато допоміг її освіті рідний її дядько Михайло Драгоманов, що, р. 1876-го звільнений урядовим наказом із Київського університету, жив тоді за кордоном, випускаючи українські громадсько-політичні журнали, збірники, книжки, що не могли вийти в царській Росії, підтримуючи в Галичині гуртки молоді, що додержували соціалістичних переконань (учнем Драгоманова в Галичині був і Франко); а потім коло 1890 р. став за професора в Болгарії, у Софійськім університеті. Леся Українка листувалася з дядьком, робила для нього переклади, цікавилася його науково-популярними роботами і сама навіть написала була, своїй молодшій сестрі для вжитку, підручник історії східних народів українською мовою. У дядька Драгоманова вона прожила кілька місяців перед його смертю (р. 1895), а потім іще якийсь час перебула з його сім’єю у Болгарії.

Під впливом дядька Леся Українка стає соціалісткою. За його вказівками (Драгоманов весь час казав молоді вчитися соціально-політичних наук із писань західноєвропейських соціалістів), а почасти і підпадаючи загальному рухові тогочасної молоді, береться вона за соціологічні та економічні писання Маркса, — одна з перших в українськім громадянстві. Бере вона участь і в російських марксистських журналах, як «Жизнь», і в українських («Дзвін»).

Разом з тим здобуває вона й літературне ім’я. В 1892—93 рр. виходять її перші книжки поезій, ориґінальних («На крилах пісень») і перекладних із Гайне. Р. 1899-го з’являється друга книжка її власних утворів поетичних «Думи і мрії», а згодом, р. 1902-го і третя, «Відгуки». Поетичний хист Лесі починає відзначати українська критика, а надто Франко, якого слово важило тоді у літературних справах найбільше і який у своїй статті визнав, що ні один із українських поетів не показує в своїх поезіях такої моці, як ця слабосила та хоровита дівчина. Трохи пізніше, коли Леся жила, лікуючись, у Карпатах і стрілася там з Франком, то Франко на її вірш «Як Ізраїль діставсь ворогам у полон» озвався своїм: «На ріці вавилонській і я там сидів». В 1901 р. Леся ближче зійшлася і з Кобилянською; бувала і в студентському гурті буковинському, що потім у своєму видавництві «Молода Україна» надрукував її «Відгуки».

Всі ці літературні успіхи Лесі ішли в парі з новим нападом та зростанням її хвороби: здавалося, ліквідована закордонними операціями, вона перекинулася тепер на внутрішні органи, на легені та нирки. Починаючи з 1903 р., Леся Українка рідко коли могла дозволити собі таку приємність, як прожити зиму в Києві; її здоров’я потребувало теплішого клімату: то французько-італійського узбережжя Середземного моря, то Криму, то Кавказу. Р. 1908-го славнозвісний німецький хірург засудив її ще на дальші подорожі, до пекучих пісків та сухого повітря Єгипту. Відбувати ці далекі подорожі за кордон «на прощу до єгипетського сонця» було нелегко, тим більше, що грошові засоби Лесі Українки були невеликі, і в самому Єгипті їй не раз доводилося давати лекції тощо; до того ж і хвороба щороку то більше точила організм. В останніх роках життя Леся Українка завжди мала високу температуру ввечері, і та температура її виснажувала. Коли ж вона бралася писати, то писання її мучило ще більше: це була друга гарячка, друга маячня, що приносила їй нові образи, нові видива, розмови. Задуми, деталі намислів, віршові рядки — все це треба було занотовувати, записувати, поспішаючи, — поки є сила і снага; а потім все те доводилось покутувати довгим вилежуванням у ліжку. У такому хворобливому стані — «в припадках умопомешательства» — написала Леся Українка (в Кутаїсі, на Кавказі) всього за кілька день свою «Лісову пісню»; на оброблення та на переписування пішло без порівняння більше часу, ніж на саме компонування. На Кавказі написаний і другий найкращий твір Лесин — її драма «Камінний господар». На Кавказі, в Сурамі, в горах вона і вмерла, на сорок третьому році життя, і через тиждень була похована в Києві на Байковому кладовищі.