Неболови

— Катаріну! Катаріну! — уперто кричала вона. — Скажи їй, що нас із Миколкою пограбували!

Чоловік, очевидно, відклав слухавку вбік. Вона глухо стукнула об щось тверде. Неоніла Семенівна перетворилася на одне величезне вухо і прислухалася до шарудіння та стишеної розмови в телефоні. Тепер до чоловічого голосу додався жіночий, але Катин чи ні — вона не могла розібрати.

Слухавка знову грюкнула і відповіла доньчиним голосом:

— Алло.

— Катю, Катю, донечко моя! — Неоніла Семенівна не помічала, як її зморшкуватими щоками котяться сльози. Мати, яка чує свою дитину, нехай і непутящу, після тривалої розлуки готова пробачити все.

— Як ти мене знайшла? Я ж сказала тобі не дзвонити! Ти хочеш, аби він дізнався, що у мене є дитина, і кинув? — просичала Катя. — Чого тобі ще треба?

Злякавшися, що донька її не дослухає, вона почала виправдовуватись, ковтаючи сльози та затинаючись від хвилювання:

— Я б ніколи… я б ніколи не подзвонила, я ж бажаю тобі лише добра, але Миколка… нас пограбували… винесли всі гроші, що я навідкладала для нього… нічого не залишили… — уже не стримуючись хлипала у слухавку.

— А я тут до чого? — У Катиному голосі не було ані краплини співчуття.

— Може, ти пришлеш нам трохи грошей? Небагато, щоб у школу його зібрати та стіл купити… а там я з пенсії буду відкладати потроху… у нас же з Миколкою, крім тебе, нікого немає… — Вона знову зайшлася риданням.

Катерина не відповіла. Здавалося, у цьому її мовчанні було чутно, як біжить час, підперезаний секундною стрілкою.

— Мене це не обходить, — нарешті вимовила донька.

— Катю, та чи в тебе серця немає! Катю! — заходилася від крику Неоніла Семенівна, але відповіддю були лише короткі гудки. Слухавка випала їй із рук і повисла на дроті, монотонно розхитуючись та вдаряючись об стінки кабінки. Сама вона сповзла на стільчик та зайшлася мовчазними сльозами.

Коли вийшла з кабінки — заплакана, зі скуйовдженою гулькою, з тремтливими руками, — жіночка у віконці, яка віддавала їй решту, співчутливо усміхнулась і запропонувала:

— Може, вам води?

— Ні-ні, спасибі, я додому піду, на мене онук чекає, — кволо запротестувала вона, шморгаючи носом. — Піду до Миколки.

Повільно, як людина, розчавлена непосильним тягарем, вийшла з «Телекому» та побрела до пішохідного переходу через перехрестя. Згорблені плечі її час до часу здригалися. Джип, який вилетів з-за рогу, Неоніла Семенівна помітила надто пізно. За мить до того, як опинитися під колесами, вона встигла подумати: хто тепер поведе Миколку до школи і де взяти гроші на власний похорон?