Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Я чекав на це, тому не вагався.

— Коли ми спілкувалися, з ним, здається, усе було нормально, — відказав їй. — Але ж я раніше не був із ним знайомий, тому мені важко сказати, поводився він звично чи ні.

— Розумію... Сказати йому, щоб він зателефонував, коли повернеться?

— Ні, я саме їду, — відповів, — і точно не знаю, коли повернусь. У мене нема до нього важливої справи. Я сам подзвоню йому за кілька днів.

— Тоді гаразд. Я просто скажу йому, що ви телефонували.

— Дякую. На все добре.

Принаймні тут я приблизно на щось таке й чекав — після розмови з Меґ. Джордж поводився вкрай дивно, надто наприкінці. Мене турбував той факт, що йому, очевидно, було відомо, хто я такий, він знав про Амбер і навіть хотів воліктися за мною, коли я переносився через Козир. Виглядало так, ніби і він, і Меґ стали об’єктами незрозумілого маніпулювання.

І тут не можна було не згадати про Джасру. Але вони з Люком, схоже, виступали як союзники, а Меґ застерігала мене, що Люк небезпечний. Навіщо б вона це робила, якби Джасра її якимось чином контролювала? А хто ще з тих, кого знаю, спроможний на таке?

Наприклад, Фіона. Але ж вона супроводжувала мене, коли я пізніше вирушив з Амбера до цієї Тіні, навіть чекала на мене у своєму авто, коли я вийшов від Меґ. І мені здалося, що вона була здивована розвитком подій так само, як і я.

От лайно! У житті натрапляєш на купу дверей, які не відчиняються, коли ти стукаєш, та ще й уперемішку з іншими, що відчиняються, коли тобі цього аж ніяк не треба.

Я підійшов до дверей спальні, постукав і почув голос Флори:

— Заходь.

Сидячи біля дзеркала, вона робила макіяж.

— Як поговорив? — запитала.

— Не дуже добре. Правду кажучи, геть хріново, — я коротко переказав їй суть своїх розмов.

— І що ти збираєшся робити? — поцікавилася вона.

— Зв’язатися з Рендомом і поділитися з ним інформацією. Гадаю, він викличе мене до себе, щоб почути все від початку до кінця. Отже, я зайшов попрощатись і подякувати за допомогу. Мені шкода, що я зіпсував твій роман.

Вона знизала плечима, не обертаючись до мене та вивчаючи себе у дзеркалі.

— Не переймайся через...

Кінець фрази мені розчути не вдалося, хоча й бачив, як ворушились її губи. Помітив ознаки того, що наближається контакт через Козир, і моя увага миттєво перемкнулася. Сконцентрувавшись, я чекав. Відчуття посилювалось, але той, хто мене викликав, не виявляв себе. Я повернувся до Флори спиною.

— Що сталося, Мерлю?! — почув її вигук.

Підняв руку, щоб подати їй знак, а відчуття контакту посилювалося й надалі. Я наче дивився вглиб довгого темного тунелю, іншого кінця якого не було видно.

— Не знаю, — відповів, викликавши Лоґрус і взявши під контроль одне з його відгалужень. — Привиде? Це ти? Хочеш зі мною поговорити?

Відповіді не було. Залишаючись налаштованим на контакт, я чекав. Відчув прохолоду. Ніколи раніше не траплялося нічого подібного. Було відчуття, що варто зробити крок уперед — і мене кудись перенесуть. Може, це виклик? Пастка? Хай там як, а я розумів, що тільки дурень може прийняти таке запрошення від невідомо кого. Наскільки втямив, мене, цілком імовірно, могли б знову доправити до кришталевої печери.

— Якщо тобі щось від мене треба, — промовив я, — то доведеться назвати себе й сказати, чого ти хочеш. Я облишив зустрічатися невідомо з ким.

Відчуття сторонньої присутності посилилось, але без жодних ознак, що вказували б на особу.

— Гаразд, — продовжив я. — До тебе я не йду, а від тебе нема повідомлення. Тоді можу припустити тільки одне: ти хочеш, аби я провів тебе сюди. Якщо це так, то ходи сюди.

Я простягнув уперед руки, на вигляд порожні; мій невидимий зашморг зайняв бойову позицію, оповивши мені лівицю, а незрима смертоносна блискавка Лоґрусу влаштувалася на правиці. То був випадок, коли етикет мав відповідати професійним стандартам.

Із глибин темного тунелю луною прокотився неголосний смішок. Але, звісно, це була суто ментальна проекція, позбавлена емоцій, без статевих ознак.

— Твоє запрошення, звісно, лише хитрість, — почув я. — Адже ти не дурень. Утім, я визнаю, що це хоробрий вчинок — звернутися до невідомого так, як зробив ти. Ти не знаєш, з чим зустрівся, але не ухиляєшся від нього. Навіть кличеш його.

— Пропозиція залишається чинною, — промовив я.

— Ніколи не вважав, що ти становиш загрозу.

— Чого хочеш?

— Подивитися на тебе.

— Навіщо?

— Можливо, настане такий час, коли я зустрінуся з тобою за інших умов.

— Про які умови ти кажеш?

— Відчуваю, що між нами може виникнути конфлікт цілей.

— Хто ти такий?

Знову пролунав сміх.

— Ні. Не зараз. Ще не пора. Я просто хотів подивитися на тебе й на твої реакції.

— То що? Побачив достатньо?

— Майже.

— Якщо наші цілі конфліктують, хай цей конфлікт виявиться зараз, — сказав я. — Волію з’ясувати з цим і взятися за інші, важливіші справи.

— Мені подобається твоя самовпевненість. Але коли настане слушний час, вибір залежатиме не від тебе.

— Усе ще чекаю, — промовив я й непомітно видовжив відгалуження Лоґрусу, пустивши його темним тунелем.

Нічого. Мій чуйник нічого не відчув...