Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Трохи згодом, коли ми сиділи на кухні, пили каву та обговорювали те, що сталося, Флора зауважила:

— Моторошна пригода...

— Так.

— Можливо, тобі варто обговорити її з Фі після того, як розповіси все Рендому.

— Можливо.

— Якщо ми вже його згадали, чи не пора тобі йому зателефонувати?

— Можливо.

— Що хочеш сказати цим «можливо»? Його треба попередити.

— Так. Але мені здається, що хоч яка корисна річ безпека, вона не відповість на мої запитання.

— Що ти надумав, Мерлю?

— У тебе є авто?

— Так, придбала лише кілька днів тому. А чому ти запитуєш?

Я витягнув з кишені ґудзик і камінці, розклав їх на столі та знову витріщився на них.

— Коли ми з тобою, Флоро, збирали квіточки, мені спало на думку, де я міг бачити такі камені раніше.

— І де ж?

— Це спогад, який я, мабуть, заблокував мимоволі, бо він дуже болючий. Джулія, така, якою вона була, коли я її знайшов. Тепер, здається, пригадую, що на ній був кулон із точно таким каменем. Звичайно, це, може, просто збіг.

Вона кивнула.

— Може, й так. Але в будь-якому разі поліція вилучила кулон.

— Та він мені й не потрібний. Але це нагадало, що я не обстежив помешкання Джулії так, як мав би це зробити, бо поспішав. Хочу піти туди й роздивитися, перш ніж повернуся до Амбера. Мені й досі незрозуміло, як ця... істота... туди потрапила.

— А що, як із цієї квартири вже усе вивезли? Чи, взагалі, там уже інші мешканці?

Я знизав плечима:

— Є лише один спосіб — перевірити.

— Добре, я підвезу тебе туди.

За кілька хвилин ми вже сиділи в автівці Флори і я казав їй, куди їхати.

Уся поїздка під ясним надвечірнім небом, лише де-не-де поцяткованим випадковими хмаринками, тривала хвилин двадцять, не більше. Я присвятив цей час маніпуляціям, необхідним для того, щоби скористатися силами Лоґрусу, і коли ми дісталися місця, був уже готовий.

— Тут поверни за ріг, — сказав, показуючи напрямок рукою. — Там припаркуєшся, якщо знайдеться вільне місце.

Місце на паркінгу знайшлося. Десь тут зупинявся і я того дня.

Притершись до бордюру, Флора подивилася на мене:

— Що тепер? Просто підемо туди й постукаємо?

— Я збираюся зробити нас невидимими, — відповів їй, — на весь час, що будемо всередині. Щоб ми з тобою могли бачити одне одного, ти муситимеш не відходити далеко від мене.

Вона кивнула.

— Дворкін одного разу робив мене невидимою, — сказала Флора, — коли я ще була дівчам. Тоді добряче пошпигувала за іншими. — Вона розсміялась із власних спогадів. — Ти диви, я й забула про це...

Я додав останні штрихи до дуже складного заклинання і наклав його на обох нас. І відразу світ за вікном автомобіля став млистішим. Ми вийшли з машини, але все залишилося тьмяним, наче дивилися крізь сонцезахисні окуляри. Рухаючись повільно, дійшли до рогу будинку й обігнули його.

— Важко навчитися цього заклинання? — запитала Флора. — Мені воно видається дуже корисним...

— На жаль, нелегко, — відповів я. — Його найбільший недолік полягає в тому, що заклинання неможливо накласти негайно, якщо тільки воно не висить у тебе напохваті, але я його під руками не тримав. А накласти, починаючи з нуля, забирає хвилин двадцять, не менше.

Ми повернули на доріжку, що вела до великого старого будинку.

— Який поверх? — поцікавилася Флора.

— Останній.

Піднявшись сходинками, зупинилися перед дверми під’їзду. Вони виявилися замкненими.

— Ламаємо? — пошепки спитала Флора.

— Надто багато шуму, — відказав я.

Поклавши на ручку дверей ліву долоню, я подумки віддав наказ Фракір. Вона розмоталася з мого зап’ястка десь на два оберти. Рухаючись пластиною замка, Фракір на мить стала видимою, а тоді ковзнула крізь замкову щілину. Я відчув, як вона натягнулася, стала негнучкою і зробила кілька різких рухів.

Тихе клацання сповістило, що язичок замка вийшов з паза. Повернувши ручку, я тихенько потягнув. Двері відчинилися. Фракір знову обернулася навколо мого зап’ястка й стала невидимою.

Ми зайшли до під’їзду, тихо причинивши за собою двері. У хвилястому дзеркалі наші постаті не відбивались. Я повів Флору сходами.

За дверима одного з помешкань на другому поверсі було чутно неголосну розмову. І все. Жодного вітру. Жодних агресивних собак. І голоси замовкли, перш ніж ми дісталися третього поверху.

Я зауважив, що двері до квартири, де мешкала Джулія, замінили. Вони були трохи темнішими за інші двері на майданчику, а ще на них красувався новенький блискучий замок. Я тихенько постукав, і ми зачекали. Відповіді не було, але я почекав іще з пів хвилини, а тоді постукав знову. Ми зачекали ще.

Ніхто не озвався. Тому я взявся за ручку й перевірив, чи двері замкнені. Вони були замкнені, але Фракір повторила свій трюк. Я відчув вагання. У мене затремтіла рука, коли у моїй пам’яті постав останній візит сюди. Я знав, що за дверима уже не лежить спотворене тіло Джулії. Знав, що там на мене вже не чекає вбивча почвара. Але спогади затримали мене біля дверей на ще кілька секунд.

— Що таке? — прошепотіла Флора.

— Усе в порядку, — сказав я і штовхнув двері.