Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Вона якусь мить помовчала, помішуючи щось у каструльці.

— Ну, я колись приятелювала зі шляхтичем із Кашфи. Випадково зустрілася з ним у лісі. Він виїхав на соколине полювання, а я саме підвернула ногу...

— Еге ж, — перервав я її, не даючи шансу поринути у спогади. — А яким боком тут Джасра?

— Вона була жінкою старого короля Меніллана. Тримала його під каблуком.

— А що ти маєш проти неї?

— Вона перевабила мого Джасрика, доки мене не було в місті.

— Джасрика?

— Мого аристократа. Графа Кронклефського.

— А якої думки про ці перипетії був Його Величність Меніллан?

— Він ні про що так ніколи й не довідався. Лежав тоді на смертному одрі. Невдовзі сконав. Насправді, саме тому Джасрик і був їй потрібний. Він служив начальником палацової охорони й мав брата-генерала. Коли Меніллан помер, вона обох їх використала, щоб захопити трон. Коли я чула про неї востаннє, Джасра була королевою в Кашфі, а Джасрика позбулася. За що боровся, на те й напоровся, вважаю. Він начебто накидав оком на трон, але вона не збиралися ні з ким ділитися. Тому й стратила Джасрика разом із братом нібито за якусь там зраду. Він був справді красенем... Але не дуже кмітливим.

— А мешканці Кашфи відрізняються якимись... гм... особливими фізичними якостями? — запитав я.

Вона посміхнулася.

— Ну, Джасрик був справжній тобі жеребець. Але я не вживала б визначення «особливий», кажучи про...

— Ні, ні, — зупинив її я. — Маю на увазі певну аномалію в будові рота: висувні ікла, наприклад, жало... щось таке.

— Мм... — лише й сказала вона, розчервонівшись, і я не впевнений, що тільки від пічного жару. — Нічого такого вони не мають, усе це в них, як у всіх. А чому тебе таке цікавить?

— Коли я розповідав тобі в Амбері, що сталося зі мною, то не сказав, що Джасра мене вкусила і мені ледве вдалося козирнутися через отруту, яку вона впорснула. Я не міг говорити та рухатися й довго нездужав.

Флора похитала головою.

— Кашфанці на таке не здатні. Втім, Джасра походить не з Кашфи.

— Хіба? А звідки ж?

— Не знаю. Але вона іноземка. Хтось каже, що до Кашфи її привіз работорговець, із дуже віддалених земель. Інші — що вона сама звідкись приблукала і потрапила на очі Меніллану. Подейкували, що Джасра чаклунка. Не знаю, правда це чи ні.

— Я знаю. Ці чутки були правдивими.

— Дійсно? Може, саме таким чином вона заволоділа Джасриком...

Я стенув плечима.

— А як давно ти... перетиналася... з нею?

— Тридцять чи сорок років тому, десь так.

— І вона й досі королева Кашфи?

— Гадки не маю. Я вже давно не бувала у тих місцях.

— А в Амбера з Кашфою погані відносини?

Вона похитала головою.

— Жодних відносин, узагалі. Я ж кажу, вони опинилися трохи осторонь. Туди дістатися не так просто, як до більшості інших місць, і торгувати їм практично нема чим.

— Тоді вона не має реальної підстави нас ненавидіти?

— Не більше, ніж будь-кого.

Приміщення почало наповнюватися неймовірно апетитними ароматами. Коли я сидів біля столу, принюхуючись до них і мріючи, як, поївши, стану під гарячий душ та стовбичитиму під ним довго-довго, Флора спитала про те, про що — я знав — вона мусила спитати.

— А цей хлопець, який витягнув Джасру назад... його обличчя здалося мені знайомим. Хто це був?

— Це той, про кого я розповідав тобі в Амбері, — пояснив їй. — Люк. Цікаво, він тобі когось не нагадує?

— Начебто так і є, — підтвердила вона, помовчавши. — Нагадує. Тільки не можу збагнути, кого.

Оскільки вона стояла до мене спиною, я сказав:

— Якщо у тебе в руках щось таке, що може розбитись або розлитися, коли його впустиш, тобі краще це поставити.

Я розчув, як щось стукнуло об стільницю. Вона обернулася до мене, на її обличчі можна було прочитати зацікавлення:

— Так?

— Його звати Рінальдо, і він син Бранда, — сказав я. — Тримав мене у полоні в іншій Тіні понад місяць. Я щойно втік.

— Боже правий! — прошепотіла вона. — А чого він хоче?

— Помститися, — пояснив.

— Комусь особисто?

— Ні. Нам усім. Але Каїн, звісно, був першим.

— Зрозуміло.

— Дивися, щоб нічого не пригоріло, — сказав їй. — Я давно мрію смачно поїсти.

Вона кивнула і повернулася до плити. За хвильку промовила:

— Ти давно його знаєш. Що він за один?

— Рінальдо завжди здавався цілком нормальним хлопцем. Якщо він і псих, як його татусь, то добре це приховував.

Флора відкоркувала пляшку вина, налила дві склянки й поставила їх на стіл.

Тоді поставила поруч страви.

Відправивши до рота кілька шматочків, вона завмерла з піднятою виделкою, впершись очима в нікуди.

— Хто б міг подумати, що в цього сучого сина є дитина?.. — мовила.

— Гадаю, Фіона щось знала про це, — відповів я. — У ніч перед похороном Каїна вона запитала мене, чи не маю я світлини з Люком. Коли дав їй фото, помітив, що Фіону щось стурбувало, але сказати, що саме, вона не хотіла.

— А наступного дня вони з Блейзом кудись завіялися, — мовила Флора. — Так. Тепер я бачу, що він схожий на Бранда, яким той був у ранній юності. Так давно це було... Люк вищий і кремезніший за батька, але між ними є схожість.

Вона знову повернулася до своєї тарілки.

— До речі, дуже смачно, — похвалив я.

— Дякую, — Флора зітхнула. — Звідси випливає, що мені доведеться зачекати, доки ти закінчиш їсти, й тільки потім почую твою розповідь.