Таємниця Кутузовського проспекту
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Костенко #5
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: "Україна"
- ISBN: 5-319-00987
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Таємниця Кутузовського проспекту». Краткое содержание книги:
Згадав інформацію про розмову Юлії Хрущової з друзями: «Коли б Микита Сергійович не пожертвував Сєровим — на догоду тим, хто начебто вболівав за престиж лідера, коли б не думав, що йому докорятимуть за потурання співробітникові Лаврентія Павловича — ніколи Брежнєв із Сусловим не захопили б влади, Сєров був вірний сім’ї до останньої краплі крові…»
Ох, якби і цей розшифрований запис підслухування можна було доповісти благодійникові! Але ж тепер інші правила: «так» і «ні» не говорити, «чорного» й «білого» не називати!
Він згадав слова одного з своїх знайомих письменників, який цитував Біблію: «Во многия знання многие печали».
Отже, менше знатимеш, легше спатимеш.
…Він зрозумів, що Андропов поставив його під невідмивний удар, передавши йому, Цвігунові, рішення згори особисто затримати академіка Сахарова й вивезти його на заслання.
Завдяки своїй службі він знав, та й зобов’язаний був знати, що Брежнєв викликав до себе Щолокова й без усмішки сказав йому:
— Ти припини посиденьки в себе з музикантами влаштовувати! Очкарик твій, що на великій скрипці пиляє, — Растрапович, чи як там?! — на еміграцію подає… І нехай собі! А за тобою через це Андропов стежить! І взагалі будь розбірливий з тими, кого наближаєш…
Цвігун знав, що відтоді благодійник не приймав Щолокова; хоч він розумів, що саме Щолоков справжній йому друг, як-не-як разом починали в Молдавії. Такий працівник, та ще й на ключовому охоронному посту, солодкий, але хіба може йому бути союзником той, хто тепер щодня дзвонить Голикову, помічникові Вождя, й слізно благає, аби той улаштував йому зустріч з Леонідом Іллічем, а Стратег був непохитний.
Він болісно шукав виходу, — а про це ж ні з ким не поговориш, — шукав і не міг знайти його, бо треба було приймати самостійні рішення, а роки, проведені в апараті, відучують людину бути самим собою, і знову важкий сплін безнадійної депресії давив на нього гранітом страшного надгробка, коли начебто й дихаєш, ходиш, смієшся, тиснеш чиїсь руки, а заглянеш у душу — мертвий, відспівують…
Викликав Суслов, напав на нього грубо:
— Ви взялися оберігати сім’ю Леоніда Ілліча, а до чого де призвело?!
Цвігун кинувся дзвонити Брежнєву; не з’єднали; сім’я також відмовилась підтримати його; упав у ще важчу депресію; а тут Андропов додав, сказавши на колегії, публічно:
— Усе пишеш, письменнику? Може, професію пора міняти? Хто замість тебе справи робитиме?!
…Щолокова пасли; збирали компромат безперервно; як зупинити це?!
За дочкою Першої Особи також стежили невідступно; доповіли про її нові контакти — нібито зустрічалася з актрисою Зоєю Федоровою, котрій знову відмовили у виїзній візі до США; сиділа за одним столом з двома дисидентами; клопоталася перед батьком за якихось цеховиків, що попросилися в Тель-Авів, вимагала присудження Борису Буряці державної премії.
Що робити? Як бути йому?
Андропов усмішливо мовчить; Суслов зривається на фальцет, кричить, полотніє його обличчя; Брежнєв не виходить із кінозалу на дачі, немовби вимкнув себе з життя країни, — хай усе йде, як іде…
Саме того дня він відчув — як і в п’ятдесятому — шкірою, кінчиками пальців: хтось без упину стежить за ним, за всіма, кого він любить, щось страшне готують проти нього, і він сів до столу — писати листа Леоніду Іллічу про змову, яка ввижалася тепер йому повсякчас — виразно й застрашливо…
Але нічого не виходило з листом: він звик працювати з секретарями, помічниками й консультантами, котрі готували тексти виступів і записок. Він навчився легко забувати літераторів, які писали для нього сюжети романів та сценаріїв, бо вважав, що обкладинку, пропахлу ледерином, з його ім’ям на корінці створив він сам. Він тому й розгубився, коли відчув своє безсилля висловити те, що краяло серце й розривало мозок, і знову важка, немов мокра ватяна ковдра, туга навалилася на нього, і він поїхав за місто, а потім попросивсь у Барвиху, на лікування, думав, що там зможе закінчити свій лист-обвинувачення.
Але його безперестану викликав Суслов, і безжально-вимогливо дивилися в його перенісся голубі очі Андропова, і відчувалася порожнеча навкруги — з кожним днем зловісніша. І він зрозумів тоді, що життя, яке тільки-но почалося, котиться в прірву.
Чим частіше Семен Кузьмич прокидався серед ночі — снотворне вже не діяло, — тим очевидніше він розумів, що діяти проти корупції, проти тих людей, імена яких то там, то тут проскакували по сусідству з недоторканними, та й не тільки з ними, немислимо, бо призведе до непередбачених наслідків, коли треба буде називати чорне чорним і приймати рішення, а хіба це можливо?!