Двоє під однією парасолькою

Вони пішли геть, не озираючись, ні дідька не боячись, звичайно, а тільки не бажаючи бійки з літнім — як для них! — психопатом, йшли, погойдуючись на довгих, ламких ногах, випрямивши плескаті спини, і шмаркач у ковбойці в міру сил наслідував їхню ходу, а дівчина пливла попереду, волосся на спину повернула, і воно метнулося кінським хвостом у такт крокам, і Вадим, охолоджуючись, мимоволі замилувався “чудовою четвіркою”, усміхнувся навіть.

І даремно. Тому що “адідас”-один, найбільш, мабуть, говіркий у них, кинув на ходу:

— Я сказав: нас багато, Куїнджі…

Але злість у Вадима уже минула. 1 не гнатися ж за ними, зрештою, не принижувати свою гідність, роками утверджену. Проте грамотні, негідники. Пальця в рот не клади: відітнуть без сорому.

Вадим збирав фарби, пензлі, складав етюдник, згадував: а він яким був у їхні роки?

Ходив у Палац піонерів, у студію живопису, мріяв про лаври Куїнджі, скажімо. Чи Айвазовського. Незмінно малював шкільну стіннівку. Що ще? Ну вчився наче непогано: без трійок. А ще? А ще ганяв на дворовому пустирі м’яч, лякав улюлюканням закоханих — вечорами, на стрімкому схилі до Москви-ріки, що заріс лободою і смердючим піретрумом, бився “до першої кров’янки”, чи, як тоді називалося, “стикався”. Ні, не мед був, не цукерочка “Щасливе дитинство” — давня, забута, солодка-пресолодка, з білою тягнучою начинкою…

Або ось іще: прив’язували гаманець на ниточку, викидали на тротуар, ховалися в арці воріт: хто купиться? Або прибили калоші математика до паркетної підлоги у роздягальні.

Та скільки всього було!

Усміхався стишено, йшов до дачі, перекинувши етюдник через плече. Згадував розніжено.

От тільки джинсів у нього не було, і ні в кого з приятелів— теж, а сатинові шаровари, схоплені гумкою біля щиколотки, а пізніше — вершина мрій! — вузькі штани на штрипках з паперового неміцного трикотажу, бажано чорні. І кеди.

І що з того? Хіба джинси псують людину?

Дзуськи. Джинси ні при чому. Річ зручна, гарна, міцна. Батьки у цих близнюків, судячи з усього, у закордонку їздять, одягають своїх дітей у міру можливостей. Інший час — інші можливості: діалектика…

Намацав клямку у хвіртці, дзвякнувши нею, пішов стежинкою до тераси.

Добравшись до тридцяти років, Вадим залишався холостяком, зовсім не принциповим, як дехто любить себе величати, але випадковим. Буквально: випадок не приспів. Вадим умів працювати і працював ревно, цілодобово, іноді не вибираючись із своєї майстерні біля Маяковки, в тихесенькому провулочку, у кособокій міцній двоповерховій купецькій спорудинці, де ще зберігався стійкий аромат московської старовини, але не затхлий і гнилуватий, кішками підпсований, а терпкий, густий, мало не століттям витриманий, приємний Вадимові і солодкий для нього. У немалі, але й ще не великі свої роки Вадим мав деяку популярність — ну, до слова, тому що писав він на нинішній день — як це не дивно звучить! — оригінально: не шукав модного самовираження, не вражав публіку лише собі притаманним — і нікому більше! — баченням світу, а працював по-стародавньому. І ліс на його полотнах був тільки лісом, а поле, скажімо, всього лише полем, але відчувалися в них і могутність, і беззахисність, і сум навпіл з радістю, тобто всім знайоме “очей очарування”, що споконвіку живе в російській природі, що так невиразно і непізнаванно часом і що вловити і, тим більш, утримати під силу тільки дуже зіркому оку і точній руці. Одне слово, Вадим писав пейзажі в основному, хоча і портретами іноді не нехтував, але вряди-годи, бо не вірив він у себе, портретиста. І, повертаючись до холостяцького становища Вадима, зауважимо, що створення пейзажів вимагало тривалих від’їздів з любої його серцю Москви, втомливих ходінь з етюдником по селах, і де вже тут стати розсудливішим — часу не знайдеш, не набереш.