Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
— Приїжджай, — сказала вона.
Що він міг розповісти їй? Як пішов в інше життя і намагався жити ним? Як ішов мимо цього життя — цікавий пришелець, хіба що летючої тарілки бракувало? Як зухвало вліз у чуже минуле, в чужу пам’ять, намагаючись обернути її своєю? У всякім разі, нічого не приховав. Все розповів, не обминаючи дрібниць.
Чи повірила йому Настя? Ігор ставив себе на її місце і посміхався: він би нізащо не повірив, вважав би оповідача несповна розуму, викликав би дужих мортусів із психлікарні — нехай вони послухають…
А Настя повірила?..
Та начхати йому було на це! Повірила — не повірила… йому душу вивернути треба було, повісити для просушування — не для загального огляду, а тільки для неї однієї, для Насті. Головне — він їй вірив…
Але дивна річ: вона крісло з переляку не відсовувала, Ба двері не позирала, до телефону не схоплювалась — дзвонити до психлікарні. Слухала уважно, навіть, здалося Ігореві, співчутливо, а коли про загибель Ледньова казав — здалося чи ні? — але, схоже, на очі її сльоза набігла
Закінчив.
Помовчали.
Ігор у вікно дивився: погода псувалася, небо хмарами затягло, ось-ось дощ піде.
Настя запитала тихенько, над силу:
— Чужа пам’ять… А чия, чия?
— Я тобі казав, мого діда. Це він у вісімнадцятому році йшов з Ростова до Москви, я не брехав минулого разу.
— І професор у нього був?
— І професор, і Пелікан.
— І також загинули?
— Не знаю. Його записи уриваються саме на тому місці, де вони в місто прийшли, в будинок Софії Демидівни.
— Він не дописав?
— Батько говорив: дописав. Але чи то загубилась решта, чи то дід сам знищив, але немає кінця, і все.
— А батько нічого не розповідав?
— Батька це не цікавить. Він технікою захоплюється, окрім своїх гайок-гвинтиків, нічого не визнає.
— Як же тоді сталося, що вони загинули? Адже не було цього, не було! Чужа пам’ять мовчить…
— А моя? — тихо запитав Ігор.
І це, певне, було відповіддю. На запитане і не запитане.
На все.
Настя сказала:
— Я хочу туди, з тобою.
— Не знаю, Насте, напевне, не вийде. Хоча… Та ні, мені там робити більше нічого…
— Ти так говориш. — Настя підійшла до нього зовсім близько, її дихання обпалювало його обличчя. — Ти сам не віриш у те, що говориш. Ти не зможеш не повернутися туди… — І, ставши навшпиньки, легенько-легенько поцілувала його в губи.
А волосся її чомусь пахло димом.
Як мало треба людині! Нічого, власне, Настя не сказала, ні-чо-го… А відчуття — немов тебе зрозуміли й прийняли. Кажучи казенною мовою, стали на твою позицію.
Яка вона, твоя позиція? Стороннього спостерігача?..
Допізна засидівся, темно вже, знову батьки хвилюватимуться, може, подзвонити їм з автомата?..
А назустріч — з темряви:
— От і дочекалися тебе, Ігорочку. Тепер ти без помічників обійдешся?
Чи то далекий — метрів за двадцять — тьмяний ліхтар хитнувся під вітром, чи то вікно на третьому поверсі засвітилось, але привиділося Ігореві, немов на куртках чемних усміхнених хлопчиків щось срібне блиснуло.
— Обійдусь, — сказав він і, нахилившись, підняв з асфальту важкий уламок цеглини.
У нього попереду була довга-довга дорога. Курними трактами, лісовими стежками, гіркими холодними селами — шляхом своєї пам’яті.
Чужої не було.
Дід, легендарна в сім’ї людина, знайома Ігореві лише з фотографій, де він — бравий та молодий, з бойовим орденом на грудях, дід-літописець, так і не дописав своєї історії.
Не захотів. Чи, як сказано, знищив написане.
Чому?
Пам’ять йому заважала?..
Випало Ігореві дописати, доказати, дійти. Уявити те, чого не було.
Не було?
Було?
Треться за пазухою, дряпає шкарубким сургучем шкіру на животі перев’язаний суровою ниткою пакет.
Сидить Пелікан у підпіллі, пряники жує…
Довга-довга дорога попереду.
ТОМУ ЩО ТОМУ
(Казково-правдива історія)
Спочатку, коли Вадим вперше розставив на лісовій галявині дюралеву триногу етюдника і тільки вдивився, примружившись, у рідкий ялинничок попереду, у стежинку, ледь помітну у траві, оповиту для місцевості жилавим корінням дерев, ще у щось вдивився — це вже не так важливо! — фотографуючи побачене в пам’яті, в цю мить вони і з’явилися: можливо, їхній загін передовий, розвідники-слідопити. Тоді Вадим особливо їх не роздивлявся: хіба мало хто цікавиться мандрівним художником. Звична річ: по вулицях слона водили… Вони постали за Вадимовою спиною, мовчали, чекали. Тонкою і крихкою вуглиною Вадим накидав на картон контури майбутнього етюда, готував його під фарби. Він любив писати одразу начисто — майже начисто, тому що потім, якщо робота вдавалася, він ще до-о-вго порався з нею в майстерні, відгладжував, “обсмоктував”, як сам казав. Але саме тільки з нею. Хоча, бувало, йому здавалося, що картон слабкий для цієї натури, і тоді він брав полотно чи — знедавна аркуш оргаліту, зручний для його детальної і рівної манери письма, і писав наново, відштовхуючись і від картону, але більше від пам’яті. Вона і справді була у нього фотографічною: пишався нею і не перевантажував непотрібним.