Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
Ті, що стояли позаду, були непотрібними. Вадим не озирався, не фіксував їх, тільки нарікав про себе: невже почнуть розпитуваннями заважати?
Проте не почали. Постояли, як і досі, мовчки і мовчки ж зникли, ніби розтанули, розчинилися в зелені — так же непомітно для Вадима, як і раніше виникли.
А працювалося в цілому непогано: споро. День видався трохи похмурий, сіруватий, зручний за світлом: сонце хмарами прикрито, не ріже натуру, не міняє освітлення, рухаючись, як і належить, із сходу на захід. Тому Вадим не дуже-то любив сонце, особливо полуденне, непосидливе — не встигав за ним і, пригадується, хтось лайнув його у пресі — після персональної виставки у невеличкій залі на Горького: за “похмурість палітри, відсутність радості у природі”. Неначе вся радість — у сонці…
Сивий день добре ліг в етюд, і Вадим був задоволений, закінчував уже, доводив картон до пуття, коли знову з’явилися вони. Зручніше, мабуть, далі іменувати їх так — Вони, з великої літери, бо для Вадима Вони були однією цілою, багаторукою, багатоокою, всюдисущою істотою, свого роду улюбленим фантастами співтовариством — клоном, де окремі особи не відіграють великої ролі, але ось усі разом, в єднанні.
Втім, давно відомо: у єднанні — сила, і фантастика тут ні до чого.
Сила встала, як і раніше, позаду і цього разу не змовчала.
— Реалізм, — сказала вона.
Вадим змусив себе не обернутися, не побачити, хто це бовкнув. Продовжував працювати, знаючи прекрасно, що вступати у суперечку з невігласами бездумно і небезпечно. Та і що йому до невігласів?
А невігласи не вгавали.
— Не скажи… Подивися, як він колір відчуває.
Тільки не обертатися, не виявляти цікавості, мовчати, мовчати…
— Що колір? Зализує. І форма статична.
Не витримав — обернувся. Троє хлопців і дівчина. Два хлопці — років чотирнадцяти — п’ятнадцяти (Вадим не вмів визначати дитячий вік), третій — значно молодший, п’ятикласник якийсь. Ті двоє, схоже, близнята: у фірмових джинсах, в адідасівських кросовках, в адідасівських синіх, з білим трилисником на грудях маєчках, однаково підстрижені — чи непідстрижені? — чорноволосі, цибаті, худорляві, хоча і широкоплечі. Фізкультурники. Третій простіший: у вітчизняній ковбоєчці, у спортивних шароварах, сильно розтягнутих на колінах. Через усю щоку — свіжа подряпина: наштрикнувся на щось, на гілку чи на дріт — не від бритви ж… Дівчина — чесно відзначив про себе Вадим, — мала гарний вигляд. На “чотири з плюсом”. Легкий широкий сарафан-крилатка, капці-в’єтнамки. Ноги довгі, від вух ростуть, як у народі кажуть. Засмагла. А волосся, волосся, — матусю рідна! — царське волосся: важке, вогненно-руде, кольору розпеченої міді, рівне, не заплетене в косу, але, затиснуте аптечною гумочкою, недбало перекинуте на груди, мало не до колін сягає.
А чому на “п’ятірку” не потягнула?
Чіткий погляд художника вмить ухопив — і оцінив! — усі деталі, не пройшов би і мимо цієї: млосності в ній, в дівчині довговолосій, було забагато, ледачої волоокості, погляд дуже відчужений, такий собі неземний. Як правило, самовпевнено зважав Вадим, такий погляд повинен прикривати всіляку відсутність розумової діяльності. Та й і звідки б узятися подібній діяльності у цієї юної і — чесно! — досить привабливої особи, яка, здається, і школу ще не закінчила? А може, й закінчила — хто її, довгоногу, розбере. Хоча що вона у такому випадку робить у компанії все-знаючих молокососів, серійно випущених відомою фірмою “Адідас”?
Детальний — нехай він і зайняв усього секунд двадцять — огляд непізнаних об’єктів не заважав Вадимові злитися, прямо-таки наливатися злістю. Терпіти він не міг знавців липових, які лізуть в усі діри із своєю оригінальною думкою, взагалі, спостерігачів не любив.
— Слухайте, — сказав він, намагаючись бути миролюбним і терпимим, — ішли б ви…
— Куди? — ввічливо поцікавився “адідас” номер один.